Оля

– Не спитавши нас?

Мама говорила невпевнено, нiби боялася, що ii смiливiсть може викликати батькiв гнiв.

– А про що питати? Хiба дурень би вiдмовився. Та й уяви, як то добре буде для доньки. Чернiвцi. Інтелiгенцiя. Знайомства, можливостi. – Батько встав i пiшов у куток кiмнати. Августа того не бачила, але здогадувалася, що зараз вiн пiдходить ззаду, обiймае маму i вже м’якшим голосом каже: – Винаймемо будинок, обживемося, тобi сподобаеться.

Мовчки зайшла до кiмнати i пильно глянула на батькiв.

Усе було саме так, як вона уявляла: тато стояв позаду мами i, мабуть, iще секунду тому ii обiймав, але, побачивши доньку, перелякано вiдсахнувся.

– То ми кудись iдемо? – сама не впiзнавала власний голос.

– Ми переiздимо до Чернiвцiв. – Тато говорив повiльно, обережно, нiби ступав по краю скелi. – Я матиму хороший чин. А ти зможеш навчатися.

Дiвчина кiлька секунд стояла на мiсцi. Їi брови нахмурилися й утворили двi складки на лобi, погляд уперся в пiдлогу.

Далi повiльно обернулась i мовчки пiшла в свою спальню.

Життя руйнувалося.

Вона не могла влаштувати шкандаль, плакати, кричати, тупати ногами – не дозволяло виховання. Натомiсть згорнулася калачиком у кутку кiмнати i просидiла так кiлька годин. Лише коли кiнцiвки розболiлися вiд постiйного напруження, помiтила, що вже нiч, роздяглась i голою залiзла пiд холодне простирадло.

На ранок, спухла вiд слiз, пiшла до Ольги.

У будинку Кобилянських було на диво тихо.

Зазвичай повна людей хата аж трясеться вiд руху i гулу. Ольга була вдома сама. Коли Августа зайшла в кiмнату, ii подруга грала якусь легку мелодiю на фортепiано.

– А де всi? – на голос Кобилянська обернулась, але продовжувала грати.

– По господарству. А я захворiла трохи, то й лишилася в хатi. Посидиш зi мною?

– Ольго… – Августа вже сумнiвалася, чи варто казати щось iй зараз, у час хвороби. – Ольго, я бiльше не житиму в Кимпулунзi.

– Це як? – музика рiзко обiрвалася, Кобилянська розвернулася на стiльцi й здивовано дивилася на подругу знизу вгору. Августа простягнула iй обидвi руки i та прийняла.

– Ми переiздимо до Чернiвцiв.

– До Чернiвцiв? – пiдскочила зi стiльця Ольга. – До самих Чернiвцiв?

– Татовi там дають посаду.

– Чернiвцi… Та це… Та це прекрасно! – Кобилянська кинулась обiймати подругу. Їi очi свiтилися справжнiм захопленням.