Енн із Зелених Дахів

Тож вирiшила, раз цього не уникнути, то потрiбно все зробити як слiд.

– Ти справдi постаралася, – визнала Мерил. І знову з жахом вiдчула, що, згадуючи сцену вибачення, iй хочеться смiятися. Тож вона притлумила свое сумлiння тим, що сказала суворо:

– Сподiваюся, ти навчишся опановувати себе, щоб надалi не потрапляти в схожi ситуацii.

– Якби люди не потiшалися над моею зовнiшнiстю, про таке не йшлося б, – сказала Енн, зiтхнувши. – Я не серджуся нi через що iнше, але так втомилася вiд подiбних глузувань, що одразу скипаю.

– Ти не повинна так багато думати про свою зовнiшнiсть, Енн. Не хочу тебе засмучувати, але на позiр ти занадто пихата дiвчинка.

– Як я можу бути пихатою й одночасно негарною? – заперечила Енн. – Так, я люблю все красиве, але менi терпець уриваеться дивитися в дзеркало й постiйно бачити там щось зовсiм негарне. Менi так сумно вiд цього… так само менi ведеться, коли бачу будь-яку потворну рiч.

– Гарний той, хто чинить добро, – процитувала Мерил.

– Менi про це вже говорили, але я в цьому чомусь сумнiваюся, – скептично завважила Енн, нюхаючи нарциси. – О, якi цi квiти запашнi! Як це мило, що панi Лiнд менi iх подарувала. У мене тепер зовсiм немае до неi ворожого почуття. Навпаки, так добре стае на душi, коли вибачишся й отримаеш прощення, правда?.. Якi зiрки сьогоднi яскравi! Якби ви могли жити на зiрцi, то яку вибрали? Я – он ту, велику та яскраву, над тим темним пагорбом.

– Енн, помовч, – сказала Мерил, вiдчуваючи, що цiлковито виснажена спробами встежити за польотом думок дiвчинки.

Енн бiльше не промовила й слова, поки вони не ступили на стежку, що вела до iхнього будинку вiд великоi дороги. Легкий пустотливий вiтерець, весь просочений пряним ароматом молодих, окроплених росою папоротей, подув iм назустрiч. Вдалинi помiж тiней дерев виднiлося привiтне свiтло, що лилося з вiкна кухнi Зелених Дахiв. Енн несподiвано притулилася до Мерил i засунула свою ручку в ii загрубiлу долоню.

– Як це чудово – повертатися додому, знаючи, що це твiй справжнiй дiм, – сказала вона. – Я вже люблю Зеленi Дахи, хоч нiколи ранiше не любила жодного мiсця. Жодне не здавалося менi моiм домом. О, Мерил, яка я щаслива! Я могла б молитися прямо зараз, i це зовсiм не здалося б менi важким.

Якесь незвiдане тепле вiдчуття наповнило серце Мерил, коли маленька худенька ручка лягла в ii долоню.