Енн із Зелених Дахів

Мерил не втаiла вiд Метью жодноi подробицi, доклавши водночас чимало зусиль, щоб вiддати належне жахливiй поведiнцi Енн.

– Непогано, що Рейчел Лiнд так поставили на мiсце. Вона просто стара плiткарка, яка всiм остогидла, – такою була «пiдтримка» Метью.

– Метью, ти мене дивуеш! Адже знаеш: поведiнка Енн не витримуе жодноi критики та все одно стаеш на ii бiк! Може, скажеш, що вона зовсiм не заслуговуе покарання?

– Ну… нi… не зовсiм, – знiяковiло промимрив Метью. – Так, визнаю: ii треба трошки покарати.

Але не будь з нею занадто суворою, Мерил. Згадай, в неi нiкого не було, щоб навчати доброго поводженню. Ти… ти ж даси iй поiсти?

– Хiба ти коли чув, щоб я голодом примушувала людей до доброi поведiнки? – запитала Мерил обурено. – Вона iстиме у своiй кiмнатi. Проте залишатиметься там доти, поки не зважиться на вчинок. Це остаточне рiшення, Метью.

На обiдi й вечерi Енн, як i ранiше, не було за столом. Щораз Мерил вiдносила в мезонiн повну тацю страв i пiзнiше приносила iх на кухню майже неторканими.

Увечерi Метью не витримав i уважно з занепокоенням придивився до вщерть заповненоi тацi. Невже Енн цiлий день нiчого не iла?

Метью саме тинявся без дiла бiля комор, коли Мерил рушила на дальне пасовище за коровами. Власне, вiн дожидався саме цього моменту, щоб прослизнути в будинок i з виглядом злодiя пiднятися в мезонiн. Зазвичай Метью обертався мiж кухнею i своею маленькою спальнею бiля передпокою, часом наважуючись вiдвiдати хiба що вiтальню або iдальню, коли до чаю запрошували священника.

Але на другому поверсi свого будинку вiн був востанне чотири роки тому, коли допомагав Мерил клеiти шпалери в гостьовiй кiмнатi.

Вiн тихенько пройшов через маленьку вiтальню мезонiну, вiдтак якусь мить постояв перед дверима кiмнатки Енн, перш нiж наважився постукати у дверi, а потiм вiдчинити iх.

Енн сидiла на жовтому стiльцi бiля вiкна, сумно дивлячись у сад. Вона здавалася такою маленькою й нещасною, що в Метью здригнулося серце.

Вiн безшумно зачинив за собою дверi й навшпиньки пiдiйшов до неi.

– Енн, – прошепотiв вiн, немов боячись, що iх пiдслуховують. – Як ти тут, Енн?

Дiвчинка важко усмiхнулася:

– Непогано. Я багато уявляю, й саме це допомагае приемнiше коротати час. Звичайно, менi досить самотньо, проте сподiваюся незабаром звикнути.

Енн знову усмiхнулася, хоробро дивлячись вперед – на довгi роки майбутнього одиничного ув’язнення.