Енн із Зелених Дахів

Вона теж почувалася нещасною, я знаю, бо плакала, коли поцiлувала мене на прощання через дверцята книжковоi шафи. У панi Хаммонд не було книжковоi шафи. Але бiля рiчки неподалiк вiд будинку тяглася зелена долина, i там жило чарiвне вiдлуння. Воно повторювало кожне сказане слово. Я уявила, що це дiвчинка, на iм’я Вiолетта, i ми з нею дружили. Я полюбила ii майже так само, як i Кетi Морис… не зовсiм, але майже так само. Увечерi напередоднi мого вiд’iзду до притулку я сказала Вiолеттi «Прощай», i ii «Прощай» повернулося до мене зi сльозами в голосi.

Я так прив’язалася до неi, що в мене не вистачило духу уявити душевну подругу в притулку… навiть якби там був простiр для уяви.

– Гадаю, дуже добре, що його там не було, – сухо завважила Мерил. – Я не схвалюю подiбних дурниць. Ти, здаеться, сама вiриш у своi вигадки. Тобi буде корисно мати справжню живу подругу, щоб у тебе не було таких фантазiй в головi. І не розповiдай панi Баррi про цих своiх Кетi Морис i Вiолетт, а то вона подумае, що ти верзеш нiсенiтницi.

– О нi, не розкажу. Я можу говорити про них не з кожним – занадто священна для мене пам’ять про них. Але вам менi захотiлося розповiсти… О, дивiться, яка велика бджола вилетiла з суцвiття! Подумати тiльки, жити в такому прекрасному мiсцi – в суцвiттi яблунi! Уявiть, спати у квiтцi, коли вiтер тихенько ii похитуе. Якби я не була людиною, то хотiла б бути бджолою й жити у квiтцi.

– Вчора ти хотiла бути чайкою, – фиркнула Мерил. – Гадаю, ти дуже непостiйна.

Я велiла тобi вчити молитву, а не розмовляти. Але ти, здаеться, не в змозi мовчати, якщо поблизу хтось може слухати твою балаканину. Пiди до себе в кiмнату й учи там.

– О, я знаю вже майже всю… крiм останнього рядка.

– Добре. Роби, що я звелiла. Пiди до своеi кiмнати й довчи як слiд. І залишайся там, поки я не покличу тебе допомогти менi приготувати чай.

– Можна менi взяти квiти з собою? – попросила Енн.

– Нi, не варто засмiчувати кiмнату квiтами.

І взагалi, слiд було залишити iх на деревi.

– Я теж вiдчула, що не слiд скорочувати iхне чарiвне життя, – сказала Енн. – Якби я була квiткою, то не хотiла б, щоб мене зiрвали. Але спокуса була непереборною. Що ви робите, коли стикаетесь з непереборною спокусою?

– Енн, ти чула, що я звелiла тобi йти в кiмнату?

Дiвчинка зiтхнула й потихеньку рушила до мезонiну. Там сiла на стiлець бiля вiкна й повела дала:

– Ну ось, я вже знаю всю молитву.