Глибше, ніж секс

Я саме прокручувала своi ключi у дверному замку, коли позаду мене пролунав сердитий голос:

–І коли ти збираешся вперше приступити до миття сходового майданчика?!

Я повернула голову й побачила ззаду невеличку жiнку рокiв шiстдесяти з насиченою червоною помадою на вустах, коротким волоссям кольору перестиглоi вишнi та в’язкою ключiв у руках. «Така маленька, а стiльки крику», – подумала я.

– Перепрошую? – не зрозумiла я.

– Твоя черга мити сходи. Чи я сама повинна завжди тут прибирати?! Подивися лиш, скiльки тут смiття!

– Вибачте, я вiднедавна мешкаю у цьому домi, тож не знала, що тут такi правила, – тихо вiдповiла я.

– Ти ба яка! Думала, що тут домовик прибирае? Щоб сьогоднi було прибрано, бо скоро за горою смiття твоiх дверей видно не буде!

Я, чесно кажучи, не бачила тут нiякого смiття, але сперечатися зi впертою жiнкою не наважилася. Мовчки кивнувши, я побiгла вниз.

Вiдчинивши дверi, я почула голосне й коротке скавулiння i звук удару по чомусь важкому. Я зойкнула й обережно висунула голову з-за дверей.

Це був один iз тих собак, яких я вчора годувала котлетами.

– Ой, вибач, малий, – я злякано присiла бiля пса. – Що ж ти тут лiг? Тобi не боляче? – побачивши в його очах спочатку образу, яка вмить змiнилася на радiсть, я розчулилась i ледь не зарюмсала, як дiвчисько.

Чомусь менi завжди було шкода тварин. І коли я ненароком приносила iм бiль, то завжди вибачалася по декiлька хвилин, аж доки радiсть i прощення в iхнiх очах не дадуть менi зрозумiти, що все добре й вони не ображаються.

Паралельно з цим мене дико накривав смiх, коли я бачила, як маленькi дiти спотикаються чи падають. Насправдi стае дуже соромно за себе в таких ситуацiях, та я нiчого не можу з цим вдiяти. І як iнколи бувае боляче стримуватися! А стримуватися треба, бо в iншому випадку iхнi новоспеченi молодi мами почнуть матюкатися й обзивати.

Погода вже, здаеться, налагоджувалась, i я попленталася до унiверу через парк. Бiля корпусу вже юрмилися студенти. Однi – жахливо стомленi, iз синцями пiд очима вiд навчання чи вiд п’янки, а iншi – зарядженi енергiею, з новими силами i з повною готовнiстю до навчання.

Очевидно, також перший курс…

Я знайшла свою аудиторiю, у якiй уже сидiли одногрупники, та сiла за порожню парту. Із дзвiнком до нас зайшов викладач – високий чоловiк середнього вiку, досить у хорошiй формi як на своi роки. Здавалося, вiн iз тих людей, якi люблять водночас i поiсти i побiгати, тому залишаються у формi, хоч i з кругленьким животом.