Хлопчики Джо

– Що б ви сказали, якби я одного разу приiхав до вас з нареченою-iндiанкою? – запитав Ден, приховавши пустотливий вогник в очах, спрямованих на бюст Галатеi, що виблискувала в кутку бiлим мармуром.

– Якщо дiвчина гiдна, влаштувала б iй привiтне приймання. А що, все йде до того? – i панi Джо подивилася йому в обличчя з цiкавiстю, яку виявляють до любовних iсторiй навiть лiтературнi дами.

– Поки нi. Я дуже зайнятий, щоб «бiгати за спiдницями», як каже Теддi. Як вiн, до речi? – запитав Ден, спритно змiнюючи тему, немов його втомила розмова про почуття.

Панi Джо легко пiддалася на його виверт i повела розповiдь про таланти й чесноти своiх синiв, аж поки вони самi не увiрвалися до кiмнати й накинулися на Дена, як два люблячих ведмедики. Свою радiсть вiд зустрiчi хлопцi проявляли на кшталт товариських змагань з боротьби, в яких обидва, зрозумiло, зазнали поразки: молодий мисливець швидко з ними впорався. Незабаром з’явився професор, i розмова тривала весь час, поки Мерi готувала надзвичайно смачну вечерю, а потiм запалювала свiчки: iнтуiцiя пiдказала iй, що то прибув особливо бажаний гiсть.

Пiсля чаю Ден розмовляв з друзями, прогулюючись великими кiмнатами, а iнодi виходив у передпокiй, щоб ковтнути бiльше свiжого повiтря, якого його легенi потребували значно бiльше, нiж у «цивiлiзованих» людей. Саме тодi вiн несподiвано побачив на тлi темного дверного отвору знайому постать i завмер, не в змозi вiдiрвати вiд неi очей.

– Ден? Це ти? – запитала вона нарештi, наблизившись.

– Схоже на те… а я спочатку не впiзнав тебе, Принцесо. Думав, марево, – поволi промовив Ден, дивлячись на неi з м’якою цiкавiстю вперемiш з подивом.

– Так, я справдi виросла, проте тебе цi роки змiнили ще бiльше, – Бесс iз задоволенням дивилася на його потужну постать, таку нетипову серед «пристойних» людей, що оточували ii.

Перш нiж вона встигла закiнчити фразу, в передпокiй забiгла Джозi й, забувши про недавно здобуту поважнiсть своiх тринадцяти рокiв, дозволила Дену пiдхопити ii на руки й поцiлувати, як дитину.