Хлопчики Джо

 – Я так i знав, Джо, що ти замовиш за мене слiвце, бо трохи ревную Бесс до Емi й хочу брати бiльше участi у вихованнi моеi дiвчинки. Ну ж, ледi, поступiться менi нею на це лiто, а наступного року, коли ми поiдемо до Рима, я поступлюся вам i високому мистецтву. Хiба це не чесна угода?

– Я згодна. Проте, спонукаючи ii захопитися природою й музикою на додачу, не забувай про таке. Хоч Бесс тiльки п’ятнадцять, з нею не можна поводитися, як з дитиною, бо за розвитком вона переважае дiвчаток ii вiку. Вiдчуваю, що хотiла б назавжди зберегти ii такою чистою й прекрасною, як ii улюблений мармур, – з жалем проказала Емi, обводячи поглядом кiмнату, де провела так багато щасливих годин зi своею дорогою дiвчинкою.

– «Все по черзi – нiхто не ображаеться» – так ми казали в дитинствi, коли всi хотiли покататися на Яблуневiй Елен або поносити шкiрянi чоботи, – жваво втрутилася Джо. – Так i ви повиннi подiлити вашу дiвчинку мiж собою, а потiм побачите, хто з вас принiс iй бiльше користi.

– Так ми й зробимо, – вiдповiдали люблячi батьки зi смiхом, який викликали спогади, навiянi словами Джо.

– З яким задоволенням стрибала я на гiлках тiеi староi яблунi! Жодна поiздка на справжньому конi не давала менi стiльки радостi й стiльки руху, – сказала Емi, дивлячись у вiкно, немов знову бачила старий сад i маленьких дiвчаток, якi все ще граються пiд деревами.

– А скiльки радостi приносили менi тi чудовi чоботи! – засмiялася Джо. – У мене досi зберiгаеться те, що вiд них залишилося. Вони зношенi до дiрок, але я, як i ранiше, iз задоволенням пройшлася б у них сценою поважним театральним кроком, якби тiльки вони ще на це годилися.

– Моi найнiжнiшi спогади пов’язанi з металевою грiлкою й «ковбасою». Скiльки витiвок ми робили! І як давно це було! – сказав Лорi, пильно дивлячись на двох жiнок, якi сидiли поруч iз ним, немов йому було нелегко усвiдомити, що це вже не маленька Емi й бунтiвна Джо.

– Не намагайтеся, пане, переконати нас у тому, що ми старiемо. Насправдi – тiльки розцвiли i в оточеннi наших юних бутонiв виглядаемо, як чарiвний букет, – сказала панi Емi, розправляючи складки свого рожевого муслiну з тим виразом витонченого задоволення, з яким в юностi з’являлася на людях у новiй сукнi.

– Справдi, не варто згадувати про нашi шипи й зiв’яле листя, – додала, зiтхнувши, Джо. Їi життя нiколи не було легким, i навiть тепер було чимало матерiальних турбот i душевних тривог.

– Ходiмо краще вип’емо чаю, моi любi, й подивимося, чим займаеться молодь.