Будинок Мрії Енн

 – Але я вiрю, що вiн знае й радiе – десь в iншому мiсцi. Я десь читала, що «нашi мертвi не вмирають, поки ми про них не забуваемо». Метью нiколи не помре для мене, бо я нiколи його не забуду.

Вона залишила на його могилi квiти, якi принесла зi собою, i поволi рушила вниз довгим пагорбом. Був гарний вечiр, який переливався грою свiтла й тiней. На заходi небом пливли купчастi хмари – малиновi та янтарнi, зi смугами зеленого неба мiж ними. вдалинi мерехтiло призахiдне море, i невпинний голос води виринав на рудуватий берег.

Довкола неi, у прекраснiй сiльськiй тишi, розкинулися пагорби, поля й лiси, якi вона так давно знала i любила.

– Історiя повторюеться, – сказав Гiлберт, який приеднався до неi бiля своiх ворiт. – Пам’ятаеш нашу першу прогулянку цим пагорбом, Енн, – нашу першу прогулянку разом?

– Я в сутiнках поверталася додому з могили Метью – а ти вийшов з ворiт; i я проковтнула гордiсть i з тобою заговорила.

– І передi мною вiдкрилося небо, – додав Гiлберт. – З тоi митi я чекав завтрашнього дня.

Коли я залишив тебе того вечора бiля твоiх ворiт i йшов додому, я був найщасливiшим хлопцем на свiтi. Енн пробачила менi.

– Думаю, це ти мав менi вибачати. Я була невдячною негiдницею – i пiсля того, як ти врятував менi життя на ставку. Як я спочатку ненавидiла тягар вiд того, що я перед тобою в боргу! Я не заслуговую того щастя, що отримала!

Гiлберт засмiявся й мiцнiше стиснув дiвчачу руку з його перснем. Заручний перстень Енн був кiльцем з перлiв. Вона вiдмовилася носити дiамант.

– Менi нiколи не подобалися дiаманти з того часу, як я дiзналася, що вони не пурпуровi, як я собi намрiяла.

Вони завжди менi нагадуватимуть про те старе розчарування.

– Але перли символiзують сльози, за легендою, – заперечив Гiлберт.

– Я не боюся. А сльози можуть бути й вiд щастя. У найщасливiшi моменти мого життя на очах у мене були сльози – коли Марiлла сказала, що я можу залишитися в Зелених Дахах – коли Метью подарував менi мою першу красиву сукню – коли я почула, що в тебе спала гарячка.

Тому нехай будуть перли, Гiлберте, i я охоче прийму життевий смуток разом iз радiстю.

Але сьогоднi закоханi думали тiльки про радiсть без натяку на смуток. Бо завтра iхне весiлля, i на них чекав будинок iхнiх мрiй на туманному, пурпуровому березi гаванi Чотирьох Вiтрiв.

IV. Перша наречена iз Зелених Дахiв

Коли Енн прокинулася вранцi дня свого весiлля, сонячне свiтло пiдморгувало iй через вiкно над дахом веранди, а фiранки розвiвав вересневий бриз.