Енн з Інглсайду

Вона обожнюе бродити лiсами, а одного дня я нагримала на неi, бо вона говорила сама до себе в садку. А вона менi сказала, що говорила не сама до себе, а до квiткових духiв. Пам’ятаеш, ти iй на дев’ятирiччя надiслала iграшковий чайний сервiз iз крихiтними бутонами троянд? Вона жодного шматочка не розбила… така обережна. Використовуе сервiз, тiльки коли до неi на чай приходять Трое Зелених Ельфiв. А я й слова не можу з неi витягнути, хто ж вони такi. Частенько я переконуюся, Енн, що вона бiльше схожа на тебе, анiж на мене.

– Можливо, «та що iм’я, назви хоч як троянду, не змiниться в нiй аромат», як казав Шекспiр[1 - Цитата з «Ромео та Джульетти» В. Шекспiра в перекладi І. Стешенко, (прим. пер.)]. Не сердься на вигадки Енн Корделii, Дiано. Менi завжди так шкода дiтей, якi не проводять кiлька рокiв дитинства в чарiвних свiтах.

– Наш викладач тепер – Олiвiя Слоан, – вагаючись, розповiла Дiана. – Знаеш, вона тепер здобула ступiнь бакалавра, а пiшла викладати до школи, щоб бути ближче до мами. Вона каже, що дiтям потрiбно показувати реальний свiт.

– І тепер я маю слухати, як ти переповiдаеш менi всякi Слоанiтницi, Дiано Райт?

– Нi… нi… НІ! Вона менi анiтрохи не подобаеться. Вона завжди витрiщаеться своiми голубими очиськами, як уся ii сiмейка. Я не притлумлю мрiй Енн Корделii. Вони милi… як i твоi колись. Думаю, у життi вона ще не раз зiткнеться з «реальним свiтом».

– Тодi усе вирiшено. Я спущуся до Зелених Дахiв приблизно о другiй, ми вип’емо червоного смородинового вина Марiлли (вона досi його робить, всупереч волi пастора й панi Лiнд), просто щоб ми трiшки побiсилися.

– Пам’ятаеш той день, коли ти мене пiдсадила на це винце? – захихотiла Дiана, яка могла стерпiти слiвце «побiситися», тiльки якщо воно лунало з вуст Енн. Усi знали, що Енн мала на увазi. То був просто ii стиль.

– Завтра буде справжнiсiнький день спогадiв, Дiано. Ну… не буду тебе затримувати, ось i Фред на своiй колясцi. У тебе миле платтячко.

– Фред змусив мене придбати нове до весiлля. Думала, то нам не по кишенi, ми ж щойно побудували нову стайню, але вiн сказав, що не дозволить, аби його дружина виглядала так, наче з вигнання повернулася.

– Ти говориш як панi Еллiотт у Гленi, – з усiею серйознiстю вiдповiла Енн. – Бачиш цю схожiсть? Ти що, хотiла б жити у свiтi без чоловiкiв?

– Було б жахливо, – визнала Дiана. – Так, так, Фреде, уже йду.