Енн з Інглсайду

– І вона не хворiла взагалi? Опал сказала…

– Ну, розумiеш, ягнятко, вчора вона не надто добре почувалася, але все уже позаду, i над нею нiколи не нависала загроза смертi. Ось почекай, поспи, i ти ii побачиш… i не лише ii. От би менi тих бiсенят з Лоубрiджа в руки! Не можу повiрити, що ти пiшки iшов додому з Лоубрiджа! Шiсть миль! У таку нiч!

– Я пережив такi муки, Сьюзан, – серйозно промовив Волтер.

Але усе позаду. Вiн був у безпецi. Щасливий. Вiн був… вдома… вiн… Вiн заснув.

Волтер прокинувся майже пополуднi, сонечко свiтило в його вiкна, тож вiн пошкутильгав на зустрiч мамi.

Вiн уже почав думати, що накоiв дурниць, що, мабуть, мама не надто зрадiе його втечi з Лоубрiджа. Але мама тiльки пригорнула його й мiцно обiйняла. Вона почула усю iсторiю вiд Сьюзан й уже придумала, що скаже Джену Паркеру.

– Ох, мамусю… ти не помираеш… ти досi мене любиш, так?

– Любий, я й не думала помирати… i до болю тебе люблю. Тiльки подумати! Ти пройшов увесь шлях з Лоубрiджа вночi!

– І на голодний шлунок, – здригнулася Сьюзан.

 – Дивно, що вiн залишився живий. – Дива сьогоднi не закiнчуються, можете менi повiрити.

– Хоробрий хлопчик, – засмiявся тато, який щойно зайшов iз Ширлi на плечi.

Вiн розкуйовдив Волтеру голову, а той спiймав його руку й мiцно обiйняв. Такого як татко у цьому свiтi не було. Але нiхто не повинен дiзнатися, як насправдi йому було страшно.

– Менi бiльше не доведеться iти з дому знову, правда ж, мамусю?

– Доки сам не захочеш, – пообiцяла мама.

– Нiколи, – почав було Волтер …i завмер. Врештi-решт вiн був би не проти знову зустрiтися з Елiс.

– Ягнятко, дивися сюди, – сказала Сьюзан, впускаючи всередину маленьку рум’яну ледi в бiлому фартушку та капелюшку, що несла колисочку.

Волтер подивився всередину.

Дитя! Пухкеньке, кругленьке дитинча з шовковими вогкими кучериками навколо голiвоньки й такими маленькими чарiвними рученятами.

– Хiба вона не красуня? – гордо зауважила Сьюзан.

 – Подивiться на ii вii… я ще нiколи не бачила таких довгих вiй у немовлят. А якi чарiвнi маленькi вушка. Я завжди спочатку дивлюся на вушка.

Волтер вагався.

– Вона солодка, Сьюзан… ох, подивися на ii милi маленькi пальчики-зяблики!… але… хiба вона не надто маленька?

Сьюзан засмiялася.

– Вiсiм футiв – це не мало, ягнятко. І вона вже почала помiчати все навколо. Ця дитина ще й години не народилася, а вже пiдвела голiвку й подивилася на лiкаря.