Енн з Інглсайду

Сподiваюся, Мерi Марiя Блайт таки вибереться завтра… вона ж обожнюе похорони.

– Тiтка Мерi Марiя… Гiлберт завжди так ii кличе, хоча вона всього-на-всього кузина його тата… завжди кличе мене «Еннi», – знизала Енн плечима. – А коли вона вперше побачила мене пiсля весiлля, то сказала: «Дивно, що Гiлберт тебе обрав. У нього могло бути стiльки красунь!» Можливо, саме тому я так ii й не полюбила… знаю, Гiлберт теж, але вiн надто вiдданий своiй родинi, аби це визнати.

– Гiлберт тут надовго?

– Нi. Йому потрiбно вертатися завтра ввечерi.

– О, зрозумiло. Думаю, тепер уже нiщо Гiлберта в Ейвонлi не тримае, вiдколи минулого року вiдiйшла його матуся. Старенький пан Блайт так i не оговтався пiсля ii смертi, йому вже не було для кого жити. Блайти завжди такими були… завжди вони надто прив’язувалися до земних речей. Сумно, що нiкого з них не залишилося в Ейнволi. Файна була пара стареньких. А тодi… ще тi Слоани. Слоани – то такi Слоани, вони будуть, допоки стоятиме цей свiт.

– Та залишимо тих Слоанiв, я от пiсля вечерi пiду прогуляюся фруктовим садом пiд мiсячним сяйвом. Думаю, врештi-решт доведеться таки йти спати… хоча менi завжди здавалося, що спати вночi, коли так яскраво свiтить мiсяць, – просто марна трата часу. Проте я збираюся встати раненько, хочу побачити, як першi ранковi промiнчики пiдкрадаються до Лiсу Привидiв. Небо стане кораловим, вiльшанки виспiвуватимуть пiснi… Можливо, маленький сiрий горобчик вмоститься на пiдвiконнi, i можна буде споглядати, як золоте свiтло торкаеться фiалок, заливаючи iх пурпуровим кольором.

– Але кролики уже потопталися по всiх лiлiях, що виросли в червнi, – сумно зауважила панi Лiнд, шкандибаючи сходами вниз i тихцем радiючи, що бiльше не доведеться говорити про мiсяць. Енн завжди була такою дивною. І уже не залишилося жодноi надii, що вона ще це переросте.

Дiана спускалася вниз стежкою назустрiч Енн. Навiть у мiсячному сяйвi можна було розгледiти, що волосся в неi й досi темне, щоки – рожевi, а очi – сяють.

– Не переживай, люба… Я ненадовго…

– Та я ж не цим переймаюся! – з докором промовила Дiана. – Ти ж знаеш, я краще проведу вечiр з тобою, анiж пiду на ту зустрiч. Здаеться, я ще тебе добре й не розгледiла, а ти пiслязавтра уже iдеш. Але брат Фреда… ти ж знаеш, ми просто мусимо прийти.