Енн з Інглсайду

Волтер думав, що зможе ii розважити, i почав показувати iй собак. «Ось це – Бог, а то мiй Бог» – сказало бiдне невинне дитинча. Мене охопив жах… менi здаеться, я до смертi не забуду обличчя панi Дей. Я пояснювала iй, як тiльки могла, щоб вона, бува, не подумала, що ми якась родина безбожникiв, тому я вирiшила перекласти песикiв подалi вiд людських очей, у буфет з порцеляною, поки Ви не повернетеся.

– Мамусь, а скоро буде вечеря? – жалiбно промовив Джем. – У мене в животi бульчить. О, мамусь, ми зробили нашу улюблену страву!

– Ми, як сказала блоха слоновi, так i зробили, – усмiхнулася Сьюзан.

 – Ми просто подумали, що ваш приiзд гоже гарно вiдзначити, панi лiкарко, люба. А де дiвся Волтер? Цього тижня його черга скликати усiх до вечерi дзвiнком, дай Бог йому здоров’я.

Вечеря видалася на славу, а яким задоволенням було вкласти дiточок спати. Сьюзан навiть дозволила iй вкласти Ширлi в лiжечко, розумiючи, якою особливою була ця подiя.

– Це особливий день, панi лiкарко, люба, – урочисто промовила вона.

– О, Сьюзан, неособливих днiв немае. Кожен день чимось вiдрiзняеться вiд iнших. Ви не помiчали?

– Так, Ваша правда, панi лiкарко, люба. Навiть минулоi п’ятницi, коли дощило увесь день, було так похмуро, моя велика рожева герань випустила пуп’янки, а вона ж довгих три роки взагалi не цвiла. А Ви помiтили квiтки-черевички, панi лiкарко, люба?

– Помiтити! Та я таких черевичкiв ще в життi не бачила, Сьюзан. Як тобi вдалося iх так виростити? (Ось тут я зробила Сьюзан справдi щасливою й навiть не збрехала.

Я справдi таких квiточок ще нiколи не бачила… дякувати Богу!).

– Це результат постiйного догляду та уваги, панi лiкарко, люба. Але я повинна з Вами поговорити. Думаю, Волтер щось пiдозрюе. Не сумнiваюся, що якесь дитинча з Глена щось йому розповiло. Зараз багато дiтей знають бiльше, анiж належить. Волтер одного разу так серйозно менi заявив: «Сьюзан», – сказав вiн, – а дiти дуже дорогi?». Люба панi лiкарко, я була ошелешена, але не втратила самовладання.

«Дехто каже, що дiти – це розкiш» – вiдповiла я, – але в Інглсайдi ми вважаемо, що дiти – це необхiднiсть». А тодi я вголос поскаржилася на соромiцьку цiну всього в крамницях Глена. Боюся, я схвилювала дитинча. Якщо вiн щось Вам скаже, панi лiкарко, люба, ви будете готовi.

– Я певна, ти дуже гарно вийшла з ситуацii, Сьюзан, – спантеличено вiдповiла Енн. – Думаю, саме час усiм iм дiзнатися, на що ми сподiваемося.

Але найприемнiшим став прихiд Гiлберта.