Енн з Лопотливих Тополь

Порошинка тинявся десь усю нiч.

І це попри всi громовi ‘‘Киць-киць-киць’’, якi Ребекки Дью вигукувала на задньому подвiр’i. А коли вiн приплентався вранцi… що вiн мав за вигляд! Одне око не розплющувалося, а на мордi красувалася гуля завбiльшки з яйце. Шерсть стала як дрiт вiд болота, i виявилося, що одна лапа в нього прокушена. Зате яким трiумфом, якою впертiстю свiтилося його здорове око! Удови перелякалися до смертi, однак Ребекка Дью заявила: ‘‘Той Котисько вперше у своему життi задав комусь добрячоi прочуханки.

Закладаюся, iнший кiт мае набагато жалюгiднiший вигляд!’’

Сьогоднi на гавань спадае туман, загладжуючи ту червону дорогу, яку Крихiтка Елiзабет хоче дослiдити. У всiх мiських садках палять опале листя й бур’яни, а дим, змiшуючись з туманом, перетворюе провулок Примар на захопливу моторошну зачаровану вуличку. Находить пiзня година, i мое лiжко каже, що в ньому на мене чекае сон. Я вже звикла залазити в нього схiдцями… i злазити теж. Гiлберте, ти зараз перший почуеш дещо, iсторiя настiльки кумедна, аж менi несила стримуватися.

Уперше прокинувшись у Лопотливих Тополях, я геть чисто забула про сходи й зробила безтурботний ранковий стрибок з лiжка. Я приземлилася лантухом цегли, як би висловилася Ребекка Дью. На щастя, усi кiстки залишилися цiлi, проте я цiлий тиждень ходила в синяках з нiг до голови.

Ми з Крихiткою Елiзабет уже мiцно заприятелювали. Вона щовечора приходить по молоко, бо ‘‘Прислугу’’ зараз звалило те, що Ребекка Дью називае ‘‘бриньхiтом’’. Я завжди застаю ii бiля хвiртки в мурi, де вона чекае на мене, а ii очi повнi вечiрнього свiтла.

Ми розмовляемо, i нас роздiляють ворота, якi роками нiхто не вiдчиняв. Елiзабет попивае свое молоко якомога повiльнiше, щоб якнайдовше розтягнути нашу балачку. І завжди, коли допито останню краплю, лунае стукiт у шибу.

Я дiзналася про дещо, що неодмiнно вiдбудеться, коли прийде Завтра, – вона одержить лист вiд батька. Вона нiколи не отримувала вiд нього листiв. Цiкаво, про що зараз думае той чоловiк.

– Знаете, панно Ширлi, вiн не стерпiв мого вигляду, але мiг би радо менi написати, – сказала вона.

– Хто тобi сказав, що вiн би не стерпiв твого вигляду? – обурилася я.

– «Прислуга». (Щоразу, як Елiзабет вимовляе ‘‘ПРИслуга’’, я уявляю, як та жiнка просто гаРИкае на малу, – вона така зла, мов оса.) – І це мае бути правдою, бо вiн би якось приiхав побачитися зi мною.

Того вечора вона звалася Бес… а вона згадуватиме батька лише тодi, коли вона Бес.