Енн з Острова

– СКАЖИ ЙОГО!

Девi глянув на неi з недовiрою, а тодi тихенько сказав жахливе слово. Наступноi митi вiн притулився обличчям до неi, нiби намагався сховатися.

– Ой, Енн, я бiльше нiколи-нiколи його не казатиму. Я бiльше не ЗАХОЧУ його казати. Я знав, що воно погане, але не думав, що аж … аж … я не думав, що воно ТАКЕ.

– Нi, не думаю, що ти ще захочеш його казати, Девi, – навiть подумки. І на твоему мiсцi я б не проводила багато часу з хлопцем, який працюе в мiстера Гарiсона.

– Але вiн вмiе вигукувати бойовий клич, – трохи засмучено сказав Девi.

– Але ж ти не хочеш засмiчувати голову поганими словами, правда, Девi – словами, якi ii отруюють i виштовхують з неi все добре та людське?

– Нi, – сказав Девi, занурившись в себе, з великими, як у сови, очима.

– Тодi не спiлкуйся з людьми, якi iх вживають. А тепер ти можеш молитися, Девi?

– О, так, – сказав Девi, охоче ставши навколiшки, – тепер я готовий молитися. Тепер менi не страшно казати «якщо я помру увi снi», – як тодi. Коли я хотiв сказати те слово.

Енн з Дiаною, мабуть, i справдi всю нiч виливали душу одна однiй, але жодних записiв того, що вони тодi сказали, не залишилося. Вранцi вони були свiжими, погляд мали ясний, як це пiсля безсонноi ночi вдаеться тiльки молодим людям. Снiгу ще не було, але коли Дiана дорогою додому перетинала старий довгий мiст, бiлi снiжинки починали лiтати над полями й дрiмучим сiро-бурим лiсом. Невдовзi далекi схили й пагорби вкрилися тонкою примарною ковдрою, нiби блiдолиця осiнь опустила на коси серпанкову фату й чекала на свого зимового нареченого.

Тож, зрештою, на Рiздво вони матимуть снiг, та й день взагалi був гарний. Вранцi прийшли листи й подарунки вiд панi Лаванди i Пола; Енн вiдкрила iх на життерадiснiй кухнi Зелених Дахiв, яка повнилася тим, що Девi називав «гарнi запахи».

– Панi Лаванда та пан Ірвiнг вже освоiлися в новому домi, – доповiла Енн. – Я впевнена, що панi Лаванда абсолютно щаслива – я бачу зi загального тону ii листа – але е ще записка вiд Шарлотти Четвертоi.

Їй зовсiм не подобаеться Бостон, i вона страшно сумуе за домом. Панi Лаванда хоче, щоб я навiдалася в Будинок Вiдлуння, поки я тут, запалила вогонь, щоб провiтрити димар, i перевiрила, чи подушки не зацвiли. Думаю, я попрошу Дiану пiти зi мною наступного тижня, i ми могли б провести вечiр в Теодори Дiкс. Я б хотiла побачити Теодору. До речi, Людовiк Сiд ще ходить до неi?

– Вони кажуть, що так, – сказала Марiлла, – i схоже на те, що й далi ходитиме.