Рілла з Інглсайду

Вона повинна бути смiливою… як мама… як Нан… i Фейт… Фейт, яка кричала з палаючими очима «Якби ж я була чоловiком i теж змогла пiти!» Коли очi болiли, а горло пекло, вона ненадовго сховалася у Веселковiй Долинi, просто щоб усе обдумати й пригадати, що вона бiльше не дитина… вона виросла, а жiнки повиннi стiйко сприймати такi виклики. Але було… гарно… тут i тепер залишитися на самотi, коли нiхто тебе не бачить, коли не варто перейматися, що люди вважатимуть тебе боягузкою, якщо побачать мимовiльнi струмки слiз.

Як солодко, як по-лiсовому пахла папороть! Як м’яко хилилося й шепотiло до неi велике хвилясте вiття хвоi! Як по-ельфiйськи звучали дзвiночки «Трьох Закоханих»… лиш один передзвiн, наче бриз, промчав у повiтрi! Як пурпуровий невловимий туман розвивався, наче ладан навколо олтаря пагорбiв[12 - Алюзiя на тексти поета Джорджа Вiльяма Рассела (прим.

пер.).]! Як вiтер бiлив кленовi листочки, допоки лiсок повнiстю не вкривав блiдий срiблястий цвiт! Вона бачила все це сотню разiв, а, схоже, усi обриси свiту змiнилися.

«Якою злою я була, бажаючи, аби сталося щось хвилююче! – думала вона. – Ох, якби ж то повернути тi любi, одноманiтнi приемнi днi! Я б нiколи, нiколи бiльше на них не жалiлася».

Наступного дня пiсля вечiрки свiт Рiлли розбився на друзки. Коли вони всi зiбралися на обiд за iнглсайдським столом, говорячи про вiйну, пролунав телефонний дзвiнок. То був дзвiнок зi самого Шарлоттауна до Джема. Коли вiн завершив розмову, поклав слухавку й повернувся, його обличчя палало, а очi блищали.

Не встиг вiн промовити й слова, як мама, Нан та Дi зблiдли. А Рiллi, вперше в життi, здавалося, що кожен мав почути стук ii серця. До горла пiдступив клубок.

– Вони скликають добровольцiв до мiста, батьку, – мовив Джем. – Скорси вже долучилися. Я збираюся сьогоднi ввечерi добровiльно вступити на вiйськову службу.

– Ох… маленький Джем, – судомно скрикнула панi Блайт. Вона не називала його так уже багато рокiв… вiдколи одного дня вiн не почав протестувати проти цього звертання.

– Ох, нi… нi… маленький Джеме.

– Я мушу, мамо. Я ж правий… правда, тату? – вiдповiв Джем.

Лiкар Блайт встав. Вiн також був дуже блiдий, його голос хрипiв. Але сумнiвiв у нього не було.

– Так, Джеме, так… якщо ти вiдчуваеш, що повинен, тодi так…

Панi Блайт затулила обличчя. Волтер сумно втупився в тарiлку. Нан i Дi взялися за руки. Ширлi намагався зберегти незворушний вигляд. Сьюзан сидiла, наче паралiзована. На ii тарiлцi лежав недоiдений шматок пирога.