Рілла з Інглсайду

Вона назвала кошеня Золотун, здавалося, таке iм’я дуже навiть пасувало маленькiй грайливiй iстотi, яка в час свого кошенятства навiть й близько не виявляла свою iстинну зловiсну натуру. Сьюзан, звичайно, попередила сiм’ю, що не варто чекати нiчого хорошого вiд потомкiв того диявольського Джека Морозця; але на ii пророцтва Кассандри нiхто не звернув уваги.

Блайти вже звикли вважати Джека Морозця представником чоловiчого роду й нiяк не могли цiеi звички позбутися. Тому вони постiйно використовували займенники чоловiчого роду, хоча й часто виникали кумеднi ситуацii.

Гостi дивувалися, коли Рiлла звичним тоном промовляла: «Джек i його кошенята» чи суворо наказувала Золотуну: «Іди до мами, хай вiн вилиже тобi шерсть».

– Це неправильно, панi лiкарко, люба, – гiрко промовляла бiдна Сьюзан.

Вона пообiцяла собi завжди звертатися до Джека «воно» чи «бiла звiрюка», тому хоча б одне серце не заболiло, коли наступноi зими «воно» випадково отруiлося.

Через рiк «Золотун» стало таким очевидним i невiдповiдним iменем для помаранчевого кота, що Волтер, який щойно прочитав iсторiю Стiвенсона, замiнив iм’я на Доктор-Джекiл-та-пан Гайд.

У манерi доктора Джекiла, кiт був сонний, нiжний, домашнiй любитель подушок, якому подобалися пестощi, увага, коли його годували й гладили. Особливо любив вiн лежати на спинцi й задоволено муркотiти, поки хтось нiжно гладив його кремову шийку. Вiн був ще тим муркотунчиком, нiколи ще в Інглсайдi не було кота, який би так часто й так гарно муркотiв.

– Я заздрю котам тiльки через iхне вмiння муркотiти, – якось зауважив лiкар Блайт, слухаючи звуки мелодii Дока. – То найбiльш задоволений звук у свiтi.

Док був дуже гарний, кожен його рух – витончений, а пози – чарiвнi. Коли вiн згортав свiй довгий темний закручений хвiст навколо лапок, всiдався на верандi й довго пильно вдивлявся поперед себе, у Блайтiв складалося враження, що навiть египетський сфiнкс не мав би такого ефектного вигляду на Божественному Порталi.

Коли в кота був настрiй пана Гайда, зазвичай перед дощем чи вiтром, щось дике спалахувало в його мiнливих очах. Перевтiлення вiдбувалося миттево. Вiн несамовито хрипiв i кусався, коли його намагалися стримати чи погладити. Його хутро наче темнiшало, а очi диявольськи блищали. У такi моменти вiн справдi був нереально красивий. Якщо перевтiлення ставалося в сутiнках, всi мешканцi Інглсайду його трiшки жахалися.