Фауст

Та писанина – то якесь страхiття,

Поглянувши, свiт за очi б тiкав:

То – купа смiття, звалище лахмiття,

А в кращiм разi – фарс з життя держав,

Повчальними прикрашений думками,

Банальними, як у ляльковiй драмi.

В а г н е р

А свiт? А людський ум i почуття?

Пiзнати iх усякий з нас бажае.

Ф а у с т

А що ж «пiзнати» означае?

Хто справжнiм iменем назве дитя?

Так, мало хто пiзнать хоч дещо змiг,

Та й тi провидцi, серцем необачнi,

Несли своi думки юрбi невдячнiй;

За те й палили, й розпинали iх…

Даруйте, друже, мабуть, час кiнчати,

Бо вже, дивiться, пiзня нiч.

В а г н е р

А я ладен i цiлу нiч не спати,

Аби вести iз вами вчену рiч.

Дозвольте й завтра, в великодне свято,

Спитати вас про те, про се.

Я щирий до наук – i знаю вже багато,

Але хотiв би знати все.

(Виходить).

Ф а у с т

(сам)

Іще його не зрадила надiя;

Копаеться в гноiську, скарб шука,

А знайде часом черв'яка,

То, дурень, i тому радiе…

Як мiг цей голос пролунати в час,

Коли тут вився духiв рiй таемний?

Та дякую тобi я на цей раз,

Ти, син землi, над всiх нiкчем нiкчемний!

Ти з пут вiдчаю визволив мене,

Бо я вже мало глузду не позбувся:

Видiння те було таке грiзне,

Що перед ним я карликом почувся.

А я ж гадав, що, образ божества,

Я вже зирнув у iстини свiчадо

І поринув у вiчне сяйво радо,

Земного збувшися ества;

Я був уже, мов свiтлий херувим,

Спроможний всю природу обiйняти,

У насолодi творчiй богувати;

За це зухвальство я дiждавсь одплати,

Упавши в прах пiд словом громовим…

Менi з тобою не дано зрiвнятись,

Мiй дух слабкий: вiн змiг тебе дiзватись,

А вдержати – снаги не стало в нiм.

Таким малим, таким великим

Я чувся в ту блаженну мить;

Та вверг мене ти владним скриком

Ізнову в людську безвихiдь.

Куди ж iти? Чого тiкати?

Чи вiдректись вiд давнiх мрiй?

Своiми вчинками ми ставимо завади

Собi в дорозi життьовiй!

На всi високi духу поривання

Матерiя лягае тягарем,

І, благ земних досягши обладання,

Найвище з благ оманою ми звем,

І почуття, i пориви натхненнi

Ми в суетi розгублюем буденнiй.

Фантазiя почне свiй смiлий льот,

Об вiчностi черкаючися гранi,

Та розмах той повужчае заранi

В мутному вирi часових незгод.