Зібрання творів

А голову зведеш – i тлiнню тлять

недобудованi новобудови,

мов замок спалений. Однi бiйницi

чи то, пак, вiкна морок бережуть.

Ще не затвердили на школу промфiнплан?

І нам любовi досi не затвердять

кербуди, коменданти, будiвельники

i кубатура наших двох сердець?

Жалкi вiтри всю наскрiзь прошивають

цю амбразуру недовиконань.

Твiй голий голос, мов болючий застрик,

устромлено в оцей грудневий свист.

Іще пожди! Іще – нестерпно ждати!

Іще одна, мов переплеск, весна,

ще за одним веслом – i вгрузне в берег

наш чорний плiт.

i там уже – хоч лай, а хоч – кори.

III. 1964

* * *

А скажи – Модiльянi був iдiот? —

допитувалась вона,

коли я вправними, як у пiанiста, пальцями

вигравав на засмаглих персах.

– Такий же iдiот, як i всi в цьому свiтi, —

повчав я, обiймаючи

успокоенi вибухи ii сiдниць.

– Розумiеш, старий, я часто думаю

про незвичайнiсть мистецтва.

Це зайва розкiш.

– Так, мистецтво – то завше надмiр, —

вiдповiдав, вицiловуючи колiна.

– Але надмiр лише й рятуе нас вiд убогостi.

Смертним полишаеться едине:

бодай маленький надмiр —

У вiрi,

у звичках,

у смаках,

просто – в примхах.

– Так, моя маленька. Саме так.

Ти як завжди говориш дiло,—

повторював,

клацаючи зубами од пристрастi.

– А коли в нас народиться доня,

ми кластимем iй в узголiв'я тiльки троянди, —

охриплим голосом проказувала вона.

– Так. В узголiв'я i неодмiнно —

троянди, – не своiм голосом

я погоджувався покiрно.

– Яка докучлива муха —

дзижчить i дзижчить.

Убий ii, любчику.

IV. 1968

* * *

Яка любов! Минула цiла вiчнiсть,

як я любив. І марив день за днем,

що все спливе i пам'ять промине

розлуку, геть до титли й коми вивчену.

А знову йду в ту келiю, мiж вiт

журливоi берези. Ждати буду

якiсь незвiданi чуття приблуднi,

де цнота обертаеться на встид.

А там розлуки буде на обох,

а буде там i радостi нiмоi —

всiма грудьми вiдчути довгий борг

перед минулим з бiлим узголов'ям,

де ще струмуе двiйко чорних кiс

i двiйко довгих рук, пiтьмою п'яних,

i двiйко уст, од пристрастi захланних,

спроваджують зненацька пiд укiс

староi цноти.

крило якоiсь грiшницi святоi,

що дарувала нам такi покоi,

де спать не сором i любить – не встид,

де можна все забрати i вiддати,

i серед ночi стратити межу

собi самому.