Я (Романтика)

…Вiд маетку я пiшов, мов п’яний, в нiкуди по сутiнках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла мiж ними рiшуча дуель.

Ворожi полки яро насiдали на iнсургентiв. Пахло розстрiлами.

Я йшов у нiкуди. Повз мене проходили обози, пролiтали кавалеристи, грохотали по мостовiй тачанки. Город стояв у пилу, i вечiр не розрядив заряду передгроззя.

Я йшов у нiкуди. Без мислi, з тупою пустотою, з важкою вагою на своiх погорблених плечах.

Я йшов у нiкуди.

III

…Так, це були неможливi хвилини. Це була мука. – Але я вже знав, як я зроблю.

Я знав i тодi, коли покинув маеток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабiнету.

…Ну да, я мушу бути послiдовним!

…І цiлу нiч я розбирав дiла.

Тодi протягом кiлькох темних годин перiодично спалахували короткi й чiткi пострiли: – я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував своi обов’язки перед революцiею.

…І хiба то моя вина, що образ моеi матерi не покидав мене в цю нiч нi на хвилину?

Хiба то моя вина?

…В обiд прийшов Андрюша й кинув похмуро:

– Слухай! Дозволь ii випустити!

Я:

– Кого?

– Твою матiр!

Я:

(мовчу).

Потiм почуваю, що менi до болю хочеться смiятись. Я не витримую й регочу на всi кiмнати.

Андрюша суворо дивиться на мене. Його рiшуче не можна пiзнати.

– Слухай. Навiщо ця мелодрама?

Мiй наiвний Андрюша хотiв бути на цей раз проникливим. Але вiн помилився.

Я (грубо):

– Провалiвай!

Андрюша й на цей раз зблiд.

Ах, цей наiвний комунар остаточно нiчого не розумiе. Вiн буквально не знае, навiщо ця безглузда звiряча жорстокiсть. Вiн нiчого не бачить за моiм холодним дерев’яним обличчям.

Я:

– Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!

Андрюша:

– Слухай!..

Я:

– Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!

У цей момент над маетком пронiсся iз шипiнням снаряд i недалеко розiрвався. Забряжчали вiкна, i луна пiшла по гулких порожнiх княжих кiмнатах.

У трубку передають: версальцi насiдають, вже близько: за три верстви.

…Андрюша вискочив. За ним я.

…Курiли далi. Знову спалахували димки на горизонтi. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мiдь, i неба не видно. Тiльки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здiймалися з дороги фантастичнi хуртовини, бiгли у височiнь, розрiзали простори, перелiтали оселi й знову мчали i мчали.