Я (Романтика)

Моменти фантастики так переплутались iз дiйснiстю, що вiн iнодi буквально не мiг вiдрiзнити примари вiд реальноi речi. Але Карно й для решти санаторiйцiв був центром уваги. Анарх остаточно запевнився в цьому, коли випадково прочитав уривок iз щоденника однiеi хороi. Там було написано це:

«…Наш санаторiй подiляеться на два табори: плебеi, iнтелiгенцiя. Мiж таборами завжди – iнодi мовчазний, iнодi буйний антагонiзм. Іншоi класифiкацii тут нема. – Але на цей раз усе це згладилось: один табiр – весь санаторiй, другий складаеться з одного метранпажа.

 – Бувають люди, яких не люблять усi. От i Карно. І плебеi вже захищають «свого». Гордий, неприступний, а виходки – нiби його допiру вкусила осiння муха. Цинiк i нахаба: куди там до нього слинявому дiдковi! І всi вже давно знають, що ця хитра людина кривляеться i вдае з себе дурненького. – Власне, головним мотивом незадоволення е шпигунство. Звичайно, шпигунство допустиме, шпигують усi потроху. Але всьому ж есть межi. Коли шпигунство – нешкiдливе явище – нiчого. А то, припустiм, ходив дехто покурити (курити дозволено, лиш би нiхто не бачив), а тепер не можна ходити. Всюди вiн, ця нахабна фiзiономiя. Набачить – i доносить ординаторовi. Той, звичайно, лякае випискою iз санаторiя. Це вже занадто. – І росте мовчазний протест. – А недавно навiть (це коли вже запахло осiнню) така була сутичка. Хлоня попрохав, щоб метранпаж вiдсунув койку, щоб Хлонину койку можна було поставити на сонце. – «Товаришу, будь ласка, одсуньте свою койку», – попрохав Хлоня.  – Карно мовчить. – «Товаришу, я вас прошу: одсуньте свою койку», – ще раз попрохав Хлоня. – Карно – нi слова. – І так до трьох разiв. – Тодi Хлоня пiдводиться i каже: «Ви, товаришу, невихована людина!» – «А ви, товаришу, Онан!» – кинув Карно. – «І бiльш нiчого?» – спитав Хлоня. – «І бiльш нiчого!» – сказав Карно. – Це чули iншi.Іншi захвилювались. Хлоня мовчить, а iншi не могли мовчати. Оточили метранпажа й загалдiли. Що, мовляв, за чортовщина: ви – погромник, вам не може бути мiсця на санаторiйнiй зонi. – Метранпаж i тодi нi слова. – Тодi до нього пiдскочила Унiкум i закричала: «Повторiть i менi, що ви сказали! Зараз повторiть!» – «Онан», – спокiйно повторив Карно. Це вже було занадто. Це вже чорт знае що! Це ж неможливо! – І пiднявся такий гамiр, такий крик, що позбiгалися сюди мало не всi сестри, мало не ввесь санаторiй. – Але метранпаж i зараз лежить i мовчить. – «В чому тут справа?» – спитала сестра. – Всi загалдiли, i нiхто нiчого не розбере.