Я (Романтика)

Один iз хорих надхненно розповiдав про барикади пiд Киевом, про божевiльного Муравйова, про арсенал.

За асоцiяцiею – божевiльний Муравйов – вiн подумав про розстрiли й тут же, зиркнувши на оповiдача, раптом згадав, що ординатор наказав сестрi поповнити про його анамнез. І це неприемно вразило й зiпсувало й без того поганий настрiй. «Для чого анамнез»? І йому раптом прийшло в голову, що анамнез – причiпка: просто треба комусь поповнити його бiографiю.

Сьогоднi вiн знову вiдчув тривогу. Вона пiдiйшла до нього й зупинилась.

Але вiн мусить себе взяти в руки! Вiдкiля ця пiдозрiлiсть?.. Нi, це неможливо! Вiн певний, що справа зовсiм не в ломцi свiтогляду – це просто гiстерiя. Вiн давно вже помiчае, що з ним робиться щось неладне! Саме гiстерiя, iнакше й не могло бути: пiсля довгих рокiв горожанськоi вiйни, в якiй вiн брав активну участь, анарх мусiв чекати цiеi хороби. І вона прийшла iз своiм знеладдям психiчноi сфери, з надзвичайною вразливiстю, з ексцентричнiстю, з приступами тоски й страху.

Проходив дзвiнкий день.

В тихому блакитному неводi полоскалось бiломiдне сонце, а день тягнув невода все вище й вище, до зенiту. Тодi перевалилось через зенiт бiломiдне сонце, i потягнув хрустальний день на захiд.

До анарха, коли вiн простяг свое велетенське тiло, пiдсунула койку Унiкум. Праворуч лежала Майя, ближче – метранпаж.

– Чому я з вами так мало говорю? – спитала Унiкум, звертаючись до анарха.

Хтось пирхнув: цю солом’яну вдовушку, безперечно, мучить еротоманiя. Вона буквально й остаточно нiкому не дае покою.

– Знаете, краще було б, коли б ви до мене не приставали! – сказав анарх.

– Що? – скрикнула Унiкум.

Хтось iще раз пирхнув.

Тодi Унiкум, щоб вийти з нiякового становища, пiдвелась i погладила своею рукою загорiлi анарховi груди. Потiм похилила голову на бiк, на дикий малинник: мовляв, ходiм! І раптом одвернулась.

– От iще нелюдимий!

– І справдi: якийсь Мендель в окулярах, – сказала Майя, втручаючись у розмову, i кинула до анарха: – Чого ж ви? Сама ж кличе, ну, i йшов би!

– Нiкого я не кличу, – образилась Унiкум.

Майя вирядила ii iронiчним поглядом, потiм розставила руки й затопила яблуневий глуш:

– О-о-о!

– Так кричить санаторiйний дурень! – подав iз дальньоi койки психопат.

– Коли хочете знати, так кричить життя! – кинула в бiк Майя.