Я (Романтика)

Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавицi i накипають, i пiняться гори. Важкий душний грiм нiяк не прорветься з Індii, зi сходу. І томиться природа в передгроззi. А втiм, за хмарним накипом чути й iнший гул – …глуха канонада. Насуваються двi грози.

– Тривога! – Мати каже, що вона поливала сьогоднi м’яту, i м’ята вмирае в тузi. Мати каже: «Надходить гроза!» І я бачу: в ii очах стоять двi хрустальнi росинки.

І

Атака за атакою. Шалено напирають ворожi полки. Тодi наша кавалерiя з флангу, i йдуть фаланги iнсургентiв у контратаку, а гроза росте, i моi мислi – до неможливости натягнутий дрiт.

День i нiч я пропадаю в чека.

Помешкання наше – фантастичний палац: це будинок розстрiляного шляхтича. Химернi портьери, древнi вiзерунки, портрети княжоi фамiлii. Все це дивиться на мене з усiх кiнцiв мойого випадкового кабiнету.

Десь апарат вiйськового телефону тягне свою печальну тривожну мелодiю, що нагадуе дальнiй вокзальний рiжок.

На розкiшнiй канапi сидить, пiдклавши пiд себе ноги, озброений татарин i монотонно наспiвуе азiатське: «ала-ла-ла».

Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня – надменна зневага, княжата – в темрявi столiтнiх дубiв.

І в цiй надзвичайнiй суворостi я вiдчуваю весь древнiй свiт, всю безсилу Грандiознiсть i красу третьоi молодости минулих шляхетних лiт.

Це чiткий перламутр на бенкетi дикоi голодноi краiни.

І я, зовсiм чужа людина, бандит – за одною термiнологiею, iнсургент – за другою, я просто i ясно дивлюсь на цi портрети i в моiй душi нема й не буде гнiву.

– Я – чекiст, алеiлюдина.

Темноi ночi, коли за вiкном проходять мiськi вечори (маеток злетiв на гору й царить над мiстом), коли синi димки здiймаються над цегельнею й обивателi, як мишi, – за пiдворiтнi, у кандреечний замок, темноi ночi в мойому надзвичайному кабiнетi збираються моi товаришi. Це новий синедрiон, це чорний трибунал комуни.

Тодi з кожного закутка дивиться справжня й воiстину жахна смерть.

Обиватель:

– Тут засiдае садизм!

Я:

– …(мовчу).

На мiськiй баштi за перевалом тривожно дзвенить мiдь. То б’е годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.

Моi товаришi сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тiльки дальнiй вокзальний рiжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодiю. Зрiдка за вiкном проходять iнсургенти.

Моiх товаришiв легко пiзнати:

доктор Тагабат,

Андрюша,

третiй – дегенерат (вiрний вартовий на чатах).