Я (Романтика)

 – Особливого нiчого не бачу.

Вона розумiе, куди закидае вiн, i вона цинiчно заявляе, що ii не тiльки радуе, але й нервуе метранпажева впертiсть.

Майя добре знае життя й знае таких плебеiв, котрi тiльки-но й кориснi своею товстозадою пiд боком. Ця ж, остання, продае на бульварi бублики (мухи загадили) або гнилi вишнi: на фунт пiвфунта хвостикiв – i плюе на все i вся.

– Але це ж ти про дружину? – похмуро вставив анарх.

– Знаемо! – грубо кинула Майя. – Знаемо, що таке вплив оточення!

Вiн не сперечався, вiн навiть був незадоволений, що, не стримавши себе, необережно кинув це «от».

Вiн знав: спогади про цю невеличку сутичку з Майею будуть тримати його в поганому настроi декiлька днiв. І, власне, навiщо це робити? Коли вiн незадоволений санаторiйною публiкою i вважае, що iй не мiсце тут, коли вiн так уже симпатизуе опозицii, то, по-перше, чому анарх тут живе? По-друге, i сам вiн недалеко одiйшов вiд Унiкум, припустiм. Хiба вiн не порiвнюе себе iз санаторiйною публiкою?

– Не, зрозумiйте! – доказувала десь Унiкум.

 – При чому тут ми?

– Е, на злодii шапка горить, – викрикнув хтось. – Плебеi все розумiють. Пора б на викиньштейн! Пора б дати мiсця метранпажам.

– Махаiвщина!? – i Унiкум удавано позiхнула.

Перекидались фразами, мов флiртували: гостро. Анарх подивився на клюмбу: до метранпажа пiдiйшла сестра.

Тодi заворушилася зона. Кожне навiть нiкчемне явище зустрiчали тут iз хвилюванням, iз сваркою. Хтось сказав, що метранпажа беруть у санаторiй, i полетiла чутка по койках.

Одна рудоволоса дама скочила з лiжка й запитала:

– Ви не бачили, який вiн?.. Дуже старий?..

– Так що метранпажi не котячоi породи! – вульгарно вiдрубали плебеi. – «Пуговки не вкрутиш!»

– Галдiть! – i дама сплюнула.

Але шум не стихав.

…І тодi ж рiшили, що перший метранпажiв учинок був досить оригiнальний. Ця нова особа, безперечно, буде розвагою протягом кiлькох сiрих санаторiйних буднiв. Вiд метранпажа чекали нових трюкiв.

Вже свiтловi тiнi пали на яблунi, i яблунi стояли тихо, нерухомо. Пуховi сплески повисли над рiкою: грали верховоди. Вiд кошари запахло дальнiм гноем.

– Тям! Тям! Тям! – прозвучало бiля центрального будинку.

Розбитим черепком мiдi кiнчалась остання лежанка. Хорi пiдводились i йшли до веранди.

II

На другий день узнали: метранпаж – iз центру, прiзвище – Карно. Вже говорили про те, що Карно – вертлявий, поганенький, мов миша без хвоста.