Я (Романтика)

І якi можуть бути помилки?

Воiстину: це була дiйснiсть, як зграя голодних вовкiв. Але це була й едина дорога до загiрних озер невiдомоi прекрасноi комуни.

…І тодi я горiв у вогнi фанатизму й чiтко вiдбивав кроки по пiвнiчнiй дорозi.

…Мовчазна процесiя пiдходила до бору. Я не пам’ятаю, як розставляли черниць, я пам’ятаю:

до мене пiдiйшов доктор i положив менi руку на плече:

– Ваша мати там! Робiть, що хочете!

Я подивився:

– з натовпу видiлилася постать i тихо самотньо пiшла на узлiсся.

…Мiсяць стояв у зенiтi й висiв над безоднею.

Далi вiдходила в зелено-лимонну безвiсть мертва дорога. Праворуч маячiв сторожовий загiн мойого батальйону. І в цей момент над городом знявся рясний вогонь – перестрiлка знову била тривогу. То вiдходили iнсургенти, – то помiтив ворог. – Збоку розiрвався снаряд.

…Я вийняв iз кобури мавзера й поспiшно пiшов до самотньоi постатi. І тодi ж, пам’ятаю, спалахнули короткi вогнi: так кiнчали з черницями.

І тодi ж, пам’ятаю —

з бору вдарив у тривогу наш панцерник.

 – Загудiв лiс.

Метнувся вогонь – раз, два – i ще – удар! удар!

…Напирають ворожi полки. Треба спiшити. Ах, треба спiшити!

Але я йду i йду, а одинока постать моеi матерi все там же. Вона стоiть, звiвши руки, i зажурно дивиться на мене. Я поспiшаю на це зачароване неможливе узлiсся, а одинока постать усе там же, все там же.

Навкруги – пусто. Тiльки мiсяць лле зелений свiт iз пронизаного зенiту. Я держу в руцi мавзера, але моя рука слабiе, i я от-от заплачу дрiбненькими сльозами, як у дитинствi на теплих грудях.

Я пориваюся крикнути:

– Мати! Кажу тобi: iди до мене! Я мушу вбити тебе. І рiже мiй мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (ii м’ятежний син) зовсiм замучив себе. …Що це? Невже знову галюцинацiя?

Я вiдкидаю голову.

Так, це була галюцинацiя: я давно вже стояв на порожнiм узлiссi напроти своеi матерi й дивився на неi.

Вона мовчала.

…Панцерник заревiв у бору. Здiймались огнi. Ішла гроза. Ворог пiшов у атаку. Інсургенти вiдходять.

…Тодi я у млостi, охоплений пожаром якоiсь неможливоi радости, закинув руку на шию своеi матерi й притиснув ii голову до своiх грудей. Потiм пiдвiв мавзера й нажав спуск на скроню.

Як зрiзаний колос, похилилася вона на мене.

Я положив ii на землю й дико озирнувся. – Навкруги було порожньо. Тiльки збоку темнiли теплi трупи черниць. – Недалеко грохотали орудiя.

…Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув. «От дурень!» – подумав я.