Камінний хрест. Новели

Здавалося iм, що та голова, що тепер буяла у кервавiм свiтлi, та мае впасти з плiч – десь далеко на цiсарську дорогу. В чужих краях, десь аж пiд сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозi.

– Ти вже йдеш, синку?

– Йду, мамо.

– А ти ж на кого нас покидаеш?

Жiнки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвiрка.

Пiдiйшов до сина тато.

– Сiдаймо, синку, на фiру, бо колiю спiзнимо.

– Ще цу нiч переначуй у мене, синку. Я тебе так гiрко пiстувала, дула-м на тi, як на рану… Я тебе разом з сонцем вiрiдю i плакати не буду.

Взяла сина за рукави та повела до хати.

Мир подався д’ воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала блiду як крейда.

– Синку, – питався тато, – а менi хто, небоже, кукурудзки вiсапае?

Хлопи заревiли. Тато впав головою на вiз i трясся, як лист.

– Гай, ходiм.

Мама не пускала.

– Миколайку, та не йди-бо! Та заки ти оберенешси, то пороги в хатi поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш уже, i, вiдай, сам не прийдеш.

Ймила сина за ноги.

– Волiла бих тi на лаву лагодити!

Пiшли.

Хто стояв коло ворiт, то йшов рекрута вiдводити.

Переходили лiс.

Листя встелило дорогу. Позагиналося у мiдянi човенця, аби з водою осiнньою поплисти у ту дорогу за рекрутом. Лiс переймав голос мамин, нiс його у поле, клав на межi, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нiм вже не буде орати.

За лiсом стали в полi. Рекрут взявся прощати з селом:

– Бувайте здоровi i своi i чужi.

Всi поскидали капелюхи.

– Повертайси здоровий назад та не забавлейси.

Син з татом сiли на фiру. Мама ймилася руками за колесо.

– Синку, озми мене з собов. А нi, то буду полем бiчи направцi та й тебе здогоню.

– Люди добрi, озмiть-ко жiнку, бо руки собi поломить.

Люди силомiць вiдтягли вiд воза i держали. Фiра рушила.

– Йди здоров, Миколаю! – кричала громада.

Тоi ночi сидiла на подвiр’i стара мама та захриплим голосом заводила:

– Вiдки тебе вiзирати, де тебе шукати?!

Доньки, як зазулi, до неi говорили.

Над ними розстелилося осiнне склепiння небесне. Звiзди мерехтiли, як золотi чiчки на гладкiм залiзнiм тоцi.

Стратився

Колiя летiла у свiти. У кутику на лавцi сидiв мужик та плакав. Аби його нiхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали, як дощ. Як раптовий, падали, що нараз пуститься, та й незабавки уймаеться.