Камінний хрест. Новели

Блимае той камiнь мертвими блисками, вiдбитими вiд сходу i заходу сонця, i кам’яними очима своiми глядить на живу воду i сумуе, що не гнiтить його тягар води, як гнiтив вiд вiкiв. Глядить iз берега на воду, як на утрачене щастя.

Отак Іван дивився на людей, як той камiнь на воду. Потряс сивим волоссям, як гривою, кованою зi сталевих ниток, i договорював:

– Та декую вам красно, та най вам Бог дасть, що собi в него жедаете. Дай вам Боже здоров’е, дiду Мiхайле…

Подав Михайловi порцiю, i цiлувалися в руки.

– Куме Іване, дай вам Боже прожити ще на цiм свiтi, та най Господь милосердний щасливо запровадить вас на мiсце та й допоможе ласков своев наново газдов стати!

– Коби Бог позволив… Газди, а проше, а доцегнiть же… Гадав-сми, що вас за стiв пообсаджую, як прийдете на весiле синове, але iнакше зробилоси. То вже таке настало, що за що нашi дiди та й тати не знали, то ми мусимо знати. Господа воля! А законтентуйте ж си, газди, та й вiбачайте за решту.

Взяв порцiю горiвки та й пiдiйшов д’ жiнкам, що сидiли на другiм кiнцi стола вiд постелi.

– Тимофiхо, кумо, я хочу до вас напитиси. Дивюси на вас, та й ми, як якись казав, молодi лiта нагадуютьси. Де, де, де-е? Ото-сте були хлопенна дiвка, годна-сте були! То-сми за вами не одну нiчку збавив, то-сте в данцi ходили, як сновавка – так рiвно! Ба, де, кумо, тотi роки нашi! Ану-ко пережийте та й вiбачейте, що-м на старiсть данець нагадав. А проше…

Глянув на свою стару, що плакала мiж жiнками, i вий-мив iз пазухи хустину.

– Стара, ня, на-ко тобi платину та файно обiтриси, аби я тут нiяких плачiв не видiв! Гостий собi пилнуй, а плакати ще доста чесу, ще так си наплачеш, що очi ти витечуть.

Вiдiйшов до газдiв i крутив головою.

– Щось би-м сказав, та най мовчу, най шiную образи в хатi i вас яко грешних. Але рiвно не дай Боже нiкому доброму на жiночий розум перейти! Адi, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, газдине моя? То я тебе вiкорiнував на старiсть iз твоi хати? Мовчи, не хлипай, бо ти сивi кiски зараз обмичу, та й пiдеш у ту Гамерику, як жидiвка.

– Куме Іване, а лишiть же ви собi жiнку, таке вона вам не ворiг, та й дiтем своiм не ворiг, та ii банно за родом та й за своiм селом.

– Тимофiхо, як не знаете, то не говорiть анiдзелень! То ii банно, а я туда з вiскоком iду?!

Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жiнцi кулаком, як довбнею, i бився в груди.