Камінний хрест. Новели

Почорнiв, i очi запали всередину так, що майже не дивилися на свiт, лиш на той камiнь, що давив груди.

Одного вечора прийшов Гриць до хати, зварив дiтям бараболi, посолив та й кинув на пiч, аби iли. Як попоiли, то вiн сказав:

– Злiзайте з печi та пiдемо десь у гостi.

Дiвчата злiзли з печi. Гриць натягнув на них драночки, взяв меншу, Доцьку, на руки, а Гандзуню за руку та й вийшов iз ними. Йшов довго лугами та став на горi. У мiсячнiм свiтлi розстелилася на долинi рiка, як велика струя живого срiбла. Гриць здригнувся, бо блискуча рiка заморозила його, а той камiнь на грудях став iще тяжчий.

Задихався i ледви мiг нести маленьку Доцьку.

Спускалися в долину до рiки. Гриць стреготав зубами, аж гомiн лугом розходився, i чув на грудях довгий огневий пас, що його пiк у серце i в голову. Над самою рiкою не мiг поволi йти, але побiг i лишив Гандзуню. Вона бiгла за ним. Гриць борзенько взяв Доцьку i з усiеi сили кинув у воду.

Йому стало легше, i вiн заговорив скоро:

– Скажу панам, що не було нiякоi ради: анi iсти що, анi в хатi затопити, анi вiпрати, анi голову змити, анi нiц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницу!

Коло нього стояла Гандзуня i говорила так само скоро:

– Дедику, не топiть мене, не топiть, не топiть!

– Та як си просиш, то не буду, але тобi би лiпше, а менi однако пацити, ци за одну, ци за двi.

Будеш бiдити змалку, а потiм пiдеш у мамки жидам та й знов меш бiдити. Як собi хочеш.

– Не топiть мене, не топiть!..

– Нi, нi, не буду, але Доцi вже лiпше буде, як тобi.

То вертайси до села, а я йду мелдуватиси. Адi, оцев стежечков йди, геть, геть аж угору, а там прийдеш до першоi хати, та й увiйди, та й кажи, що так i так, дедя хотiли мене утопити, але я си вiпросила та й прийшла, абисте мене переночували. А завтра, кажи, може би, ви мене не наймили до дитини бавити. Гай, iди, бо то нiч.

І Гандзуня пiшла.

– Гандзю, Гандзю, а на тобi бучок, бо як тi пес надибае, та й роздере, а з бучком май безпешнiше.

Гандзя взяла бучок i пiшла лугами.

Гриць закочував штани, аби перейти рiку, бо туда була дорога до мiста. Вступив уже у воду по кiстки та й задеревiв.

– Мнеоца i сина i свiтого духа амiнь. Очинаш iжи ес на небесi i на землi…

Вернувся i пiшов до моста.

Портрет

Як коли би голуб над його головою бiлi крила розхилив, як коли би з-поза бiлих крил сине небо прозирало…

Великий фотель тулив у собi старого пана. Голова його хиталася, як галузка вiд вiтру, – раз по раз без упину.