Камінний хрест. Новели

Вiд осенi богато новин настало. Вуйко Семен загородив плiт, старий Миколай пошив наново стодолу. Катруся забула i за сварку татову, так роздивлювалася на всi боки.

По полю люди орали, сiяли. Жайворонки над ними спiвали. Чорна рiлля розсипалася пiд сонцем.

Катруся почервонiла i все собi гадала:

«Маю в бозi надiю, що пiдведуси, що ще весни не стратю. Зараз-таки найду собi роботу… Боже, Боже, найди менi лiк!»

Певна була, що весни не стратить. Тато сидiв напередi i довго мовчав. Врештi почав говорити.

– Адi, днинка, як золото, а ти ходи по дохторях!

Звернувся до Катрусi.

– Скажи ти менi, дiвко, що я маю з тобов робити? Лежиш та лежиш, та й нi житя, нi смертi. Я гроший набираю та набираю, та й все задурно! Коби-м знав, де тобi лiк, то би-м шукав, а так що я знаю? Коби-с вже або суда, або туда! I тобi лiпше, i нам лiпше…

Катруся плакала.

– То, небого, нема що плакати, лиш таки, що правда! Ти собi вмреш i гадки не маеш, нiбито не однако в землi гнити? Яке сегоднi легке жите, то лiпше вмерти та не капарати цiлий вiк по чужiм полi! Вже-м гроший набрав, та ще наберу на похорон, та й на старiсть жиди з хати вiженуть.

Ех, коби-м знав, що не буде тобi лiку, та й бих зараз завертавси додому. Добро що то лишило би си на погрiб.

Катруся заходилася вiд плачу i кашляла на все поле.

Тато витягнув з пазухи яблуко та й якось несмiливо подав доньцi. Нiколи вiн ще не давав iй нiяких лакiткiв.

– Не плач, небого, я тобi не ворiг. Я лиш кажу, аби задурно грошi не вiднести, аби себе не скалiчити та й аби тобi не помогло.

Таже ти сама, дитинко, видиш, що нема вiдки. Я би тобi мiзинного пальця врубав та й би-м не жалував. Я за тебе маю у людий честь як за хлопця, бо-с робiтница на все село. Синку, я на тебе дув як на пiнку та й виджу, що вмреш. То видко очима, що тобi нема вiходу. Ой небого, небого, тото мемо бiдити без тебе… Ой, будем та будем…

Старий замовк.

– Ой, умру, умру, вже виджу, що менi нема вiходу, – шепотiла Катруся.

В’iзджали в мiсто.

* * *

Вертали додому.

Сусiд Микола також з ними.

– Вiн менi таке напiяв, що де, де, де-е-е! Мужиковi до дохторiв не здало ходити. Коби, каже, богато молока пила та мнеса якогось легкого аби поiдала, аби трунок собi вiлагодила, аби хлiба бiлого – де що на свiтi е, то загадав. Може, воно у панствi помогло би, але у нашiм станi то не поможе. Доста того, що як вiн зачев почiтувати, то я таки не дослухував до кiнца. Нiби було би що з того, що я би вiслухав? Най умирае так, як е.