Камінний хрест. Новели

Адi, не за довгий час пiде вiдци додому, та й вiб’е вiкна, та й леже на пiч та ме спiвати. Та нiби вiн тепер мае добрий розум? Таже розумний не бив би вiкна у своi хатi та не купував би iх щомiсяця два рази. То лиш так здаеси, що вiн добре говорить, але ему в головi рiвно хiба…

– Пустив го, невiра, марне. Так го зсукав, що до смертi нiхто го не розсуче. Зломив му волю, его нi робота не береси, нi нiчо, а що заробить трошки, то й все посiдае в коршмi…

– Най пан бiг хоронить кожного доброго чоловiка…

Побожна

Семен та Семениха прийшли з церкви та й обiдали – мачали студену кулешу в сметану.

Чоловiк iв, аж очi вилазили, а жiнка почтиво iла. Раз по раз втиралася рукавом, бо чоловiк кидав на неi цяточками слини. Таку мав натуру, що цьмакав i пускав слиною, як пiском, в очi.

– Не можеш ту башту трохи приперти, не мож хлiба з’iсти…

Семен iв i не припирав башти. Трохи його жiнка вколола отим словом, але вiн возив далi сметану з миски.

– Чмакае, як штири свинi.

Боже, Боже, таку маеш гямбу нехарапутну, як у староi конини.

Семен iще мовчав. Трохи був i винен, а по-друге, хотiв добре попоiсти. Врештi встав i перехрестився. Вийшов надвiр, дав свиням пити i вернувся, аби лягати.

– Адi, насадивси та й лiгае, як колода, ану-ко, ци вiн вiкаже де носа? Гние отак кождого света та й недiлi.

– Чьо ти собi гудза зо мнов шукаеш? Як я тобi зав’ежу гудз, то ти його не роз’ежиш, я тобi дам гудза!

– Я би тебе щонедiлi живого кусала.

– Коби-то свиня мала роги…

– Стоiть у церквi як баран недорiзаний.

Іншi газди як газди; а вiн такий зателепаний, як колера. Менi аж лице лупаеси за такого газду.

– Ото, бiдна головко, та й втратю царство небесне! Нагаруйси цiлий тиждень, та ще у церковi гаптах стiй! Стiй уже ти за мене, а я i так Божого слова вiслухаю.

– Ой, вже ти слухаеш слова Божого. Одного лумера не знаеш, що ксьондз казав на казаню. Станеш насеред церкви, як сновида. Дивиси, а очi вже пiшли у стовбiр, дивиси, а рот вже розхиливси, як ворота, дивиси, а слина тече вже з рота.

А я дивлюси, та й земля пiдо мнов горить зi встиду!

– Уступиси вiд мене ти, побожна, най я трохи очi прижмурю. Тобi однако молоти, а я ледви тлiнний.

– Бо не стiй у церквi, як слуп. Лиш ксьондз стане з книжки читати, а ти вже очi вiпулиш, як цибулi. Та й махаеш головов як конина на сонце, та й пускаеш нитки слини, як павук, такi тоненькi, – лиш що не захаркотиш у церквi.