Процес. Америка

мав змогу хiба що коли-не-коли привiтатися з нею. А тепер ii тумбочка бiля лiжка обернулась на робочий стiл i стояла серед кiмнати, за нею примостився iнспектор. Вiн схрестив ноги й зiперся однiею рукою на спинку стiльця.

У кутку стояли три молодики й розглядали фотографii панни Бюрстнер, причепленi до сплетеного з соломи килимка на стiнi. На защiпцi розчахнутого вiкна висiла бiла блузка. У вiкнi навпроти знову стовбичили старi, але тепер iх стало бiльше, позаду першоi пари й неначе нависаючи над нею, стояв чоловiк у розхристанiй на грудях сорочцi, що м’яв i крутив пальцями рудувату загострену борiдку.

– Йозеф К.? – запитав iнспектор, можливо, тiльки на те, аби привернути до себе неуважливий погляд заарештованого. К. кивнув головою. – Вас, певне, приголомшили подii сьогоднiшнього ранку? – провадив далi iнспектор, присуваючи обома руками кiлька дрiбничок, що лежали на тумбочцi: свiчку та сiрники, книжку й подушечку на голки, неначе вони були йому потрiбнi для роботи.

– Авжеж, – вiдповiв К., зрадiвши, що нарештi вiн стоiть перед розумною людиною й може поговорити з нею про свою справу.

 – Авжеж, я був приголомшений, але не так щоб дуже.

– Не дуже приголомшенi? – перепитав iнспектор, ставлячи свiчку посеред тумбочки й розкладаючи навколо неi решту предметiв.

– Ви, певне, неправильно зрозумiли мене, – поквапився додати К. – Я мав на увазi… – тут вiн замовк i став розглядатись, чи нема стiльця. – А можна менi сiсти?

– Такого не заведено, – вiдрубав iнспектор.

– Я мав на увазi, – знову, вже не зупиняючись, заговорив К.

, – що я таки був приголомшений, але людина, проживши на свiтi тридцять рокiв i мусивши сама пробивати собi дорогу, як-от менi довелося, вже готова до всiляких несподiванок, i ii годi збити з пантелику. Надто сьогоднiшнiми подiями.

– Чого це «надто сьогоднiшнiми»?

– Я аж нiяк не хотiв сказати, нiби добачаю в них жарт, бо тi заходи, яких ви вжили, видаються менi надто поважними. В них, певне, беруть участь усi квартиранти фрау Грубах, та й ви всi на додачу, а це вже виходить за межi жарту.

Отже, я не хотiв сказати, нiби це лише жарт.

– Правильно, – похвалив iнспектор i став придивлятися, скiльки сiрникiв у сiрниковiй коробцi.

– З iншого боку, – знову озвався К., звертаючись тепер уже до всiх i навiть до тих трьох, що розглядали фотографii, – з iншого боку, ця справа навряд чи може бути й дуже важливою. З усього я висновую, що мене в чомусь звинувачено, але не бачу за собою найменшоi провини, за яку можна звинуватити.