Процес. Америка

Тiльки-но вiн ступив до передпокою i хотiв зорiентуватись у темрявi, як на його руку, якою вiн iще тримався за дверi, лягла чиясь рука, набагато менша за руку К., i легенько причинила дверi. То була служниця, що чекала на нього пiд дверима.

– Нiчого не сталося, – зашепотiла вона, – я просто жбурнула в стiну тарiлку, щоб витягти вас звiдти.

К., збентежившись, вiдповiв:

– Я теж про вас думав.

– Тим лiпше, – мовила дiвчина, – ходiмо.

Ступивши кiлька крокiв, вони опинились перед дверима з матового скла, дiвчина вiдчинила iх.

– Заходьте, – запросила вона.

То був робочий кабiнет адвоката; наскiльки можна було роздивитись у мiсячному сяевi, що заливало лише невеличкi прямокутники пiдлоги перед кожним з трьох широких вiкон, кабiнет був обставлений масивними давнiми меблями.

– Сюди, – сказала дiвчина, показуючи на темну скриню з рiзьбленою дерев’яною спинкою. Ще не сiвши, К. став розглядатися довкола, – то була простора кiмната з високою стелею, адвокатовим клiентам, певне, здавалося тут, нiби вони вже пропащi.

К. немов навiч бачив, як вiдвiдувач дрiбним, несмiливим кроком iде до широкого столу. Та потiм вiн забув про це все i бачив тiльки очi дiвчини, що сiла дуже близенько, майже притиснувши його до бильця.

– Я думала, – озвалася вона, – ви прийдете самi i менi не доведеться вас гукати. Бо ж виходить щось дивне. Спершу, тiльки-но зайшовши до квартири, ви невiдступно дивилися на мене, а потiм я вас мусила чекати.

Гаразд, називайте мене Ленi, – мерщiй докинула вона раптом, немов не можна було згаяти нi хвилиночки цiеi розмови.

– З радiстю, – мовив К. – А те, що дивуе вас, Ленi, можна дуже легко пояснити. По-перше, я мусив дослухатись до розмови старих i не мiг без причини iх покинути, по-друге, я не зухвалий, а скорше сором’язливий, i навiть ви, Ленi, аж нiяк не схожi на дiвчину, яку можна завоювати одним наскоком.

– Таки справдi, – кивнула Ленi, поклавши руку на спинку i дивлячись на К.

, – але, певне, я просто не сподобалась вам i, мабуть, не подобаюсь i тепер.

– Подобатись – це ще не все, – викрутився К.

– Ох, – засмiялася дiвчина, i цей смiх, i зауваження К. немов пiднесли ii, натомiсть К. з хвилинку помовчав. Звикнувши до навколишньоi пiтьми, вiн уже бачив у кiмнатi окремi подробицi обстави, i найдужче йому припало до вподоби велике полотно, що висiло праворуч вiд дверей. К. нахилився, щоб краще його бачити.