Процес. Америка

– Може, ласкавому пановi щось треба? Може, гукнути батька?

– Нi-нi, – заперечив К., i голос у нього був такий, неначе хлопець скоiв щось лихе, а вiн тепер вибачав йому. – Все гаразд, – проказав К. i пiшов собi далi, але, перше нiж братися сходами вгору, ще раз озирнувся.

К. мiг пiти просто до своеi кiмнати, але йому хотiлось поговорити з фрау Грубах, i вiн одразу тихенько постукав у ii дверi. Господиня сидiла за столом i плела панчоху, на столi виднiла ще цiла купка старих панчiх. К. недбало вибачився за свiй пiзнiй прихiд, але фрау Грубах була дуже приязна i навiть чути не хотiла жодних вибачень: адже з ним вона завжди балакае залюбки, хiба вiн не знае, хто саме ii найкращий i найулюбленiший квартирант? К.

розглянувся, але в кiмнатi все було точнiсiнько так, як i давнiше, посуд iз снiданком, що вранцi стояв на столику бiля вiкна, уже прибрали. Жiночi руки, думалось К., завжди непомiтно наводять лад, вiн, напевне, потрощив би той посуд на мiсцi, але навряд чи змiг би кудись його винести. К. з удячнiстю подивився на фрау Грубах.

– Чого ви працюете так пiзно? – запитав вiн. Тепер вони вже обое сидiли за столом i К. вiд часу до часу обмацував рукою панчохи.

– Бо багато роботи, – вiдповiла господиня. – Вдень треба дбати про пожильцiв, а на моi власнi справи залишаеться тiльки вечiр.

– Певне, сьогоднi я завдав вам ще й чимало додаткового клопоту?

– А це ж чого? – трохи жвавiше запитала фрау Грубах, опустивши роботу на колiна.

– Я кажу про тих чоловiкiв, що приходили сюди вранцi.

– А, ось воно що, – проказала, знову заспокоiвшись, господиня. – Та нi, який же вiд них клопiт.

К. мовчки дививсь, як господиня знову взялася за плетиво. Йому здалося, нiби вона дивуеться, що вiн запитуе про таке, нiби вона не схвалюе цих згадок про вранiшнi подii. Тим краще, що я таки заговорив про них, думав К. Адже про таке я можу поговорити тiльки з цiею старою жiнкою.

– А все ж вам довелося попрацювати, – вимовив вiн урештi, – але такого бiльше нiколи не трапиться.

– Нi, такого вже не трапиться, – мов пiдтверджуючи, повторила господиня i майже сумовито всмiхнулася К.

– Ви справдi такоi думки? – запитав К.

– Атож, – вiдповiла вона тихо, – але передусiм вам не слiд так перейматися. На свiтi ще й не таке бувае! Пане К., якщо ви вшанували мене такою довiрою, я признаюся вам, що я трохи пiдслухала пiд дверима, та й вартовi розповiли менi дещо.