Замок. Подорожні щоденники. Вісім зошитів

У лiжку жiнка виглядала набагато молодшою, нiж у сукнi, але нiчний чiпець iз тонкого мережива був на неi явно замалий i погано тримався на волоссi, тому викликав спiвчуття до ii постарiлого обличчя.

– Як же я мiг прийти? – м’яко запитав К. – Ви ж по мене не посилали.

– Ви не повиннi були примушувати мене чекати так довго, – сказала шинкарка з упертiстю хвороi людини.

– Сiдайте, – сказала вона й показала на край лiжка. – Усi решта йдiть геть!

Окрiм помiчникiв до закутку набилися ще й служницi.

– Я теж пiду геть, Гардена! – сказав господар.

Так К. уперше почув, як звати цю жiнку.

– Звичайно, – повiльно вiдповiла вона й додала неуважно, нiби голова ii була зайнята iншим: – Чому б саме ти мав залишитися?

Але коли всi вийшли до кухнi, – цього разу навiть помiчники послухалися без заперечень, бо саме залицялися до однiеi зi служниць, – Гардена була достатньо уважною, аби збагнути, що звiдти все чути, адже закуток не мав дверей. Тодi вона наказала усiм вийти з кухнi. Їi наказ миттю виконали.

– Пане землемiр, – сказала Гардена. – Будь ласка, вiзьмiть у шафi хустину i подайте менi, я хочу накритися нею. Не витримую пiд периною, не маю чим дихати.

І коли К. дав iй хустину, вона сказала:

– Подивiться, яка гарна хустина, хiба нi?

К. здалося, що це звичайнiсiнька вовняна хустина, з увiчливостi вiн доторкнувся до неi ще раз, але промовчав.

– Так, це гарна хустина, – сказала Гардена i закуталася.

Вона лежала цiлком спокiйно, здавалося, зник увесь ii бiль, i вона навiть звернула увагу на свое розтрiпане волосся.

К. нетерпляче сказав:

– Ви хотiли знати, панi господине, чи я вже пiдшукав собi iнше житло?

– Я хотiла знати? – здивувалася шинкарка. – Нi, це якась помилка.

– Ваш чоловiк щойно питав мене про це.

– Вiрю, вiрю, – сказала господиня. – Ми завжди сваримося. Коли я хотiла вигнати вас звiдси, вiн упирався, а тепер я щаслива, що ви в нас мешкаете, тому вiн намагаеться позбутися вас.

– Отже, – сказав К. – Ви так рiзко змiнили свою думку про мене? І все лише протягом однiеi-двох годин?

– Я не мiняла своеi думки, – вiдповiла господиня вже знову слабшим голосом. – Подайте менi вашу руку. Ось так. А тепер пообiцяйте менi повну вiдвертiсть, i я вам обiцяю те саме зi свого боку.

– Добре, – сказав К. – Хто починае?

– Я, – сказала господиня.

Здавалося, ii пропозицiя пояснювалася не так бажанням пiти К.