Замок. Подорожні щоденники. Вісім зошитів

Показуючи пальцем на скриню, вiн витяг руку з теплоi води i оббризкав усе обличчя К. На скринi вже сидiв старий, що впустив К., i дрiмав. К. утiшився, що нарештi може сiсти. Бiльше нiхто ним не цiкавився. Молода кругленька бiлявка, що прала в коритi, тихенько наспiвувала за роботою, чоловiки в ночвах тупцяли на мiсцi i поверталися, дiти намагалися пiдiйти до них, але iх постiйно вiдганяли водяними бризками, вiд яких не врятувався i К., жiнка в крiслi лежала, мов нежива, не дивилася навiть на немовля в себе на грудях, а кудись угору.

К. довго спостерiгав цю незмiнну, гарну i сумну картину, але потiм, напевно, заснув, а коли перелякано прокинувся вiд голосного крику, то тримав голову на плечi в старого. Чоловiки завершили купання i вдягненi стояли перед К., тепер у ночвах пiд наглядом бiлявки хлюпалися дiти. Виявилося, що бородань iз владним голосом не головний у цiй парi. Другий, не набагато вищий i з меншою бородою, тихий чоловiк iз широкою статурою та вилицюватим обличчям, стояв iз опущеною головою, вiдчувалося, що вiн звик думати повiльно.

– Пане землемiр, – сказав вiн. – Вам не можна тут залишатися. Вибачте за неввiчливiсть.

– Я й не збирався залишатися, – сказав К. – Лише трохи перепочити. Вiдпочив i тепер пiду.

– Ви, мабуть, дивуетеся нашiй негостинностi, – сказав чоловiк. – Але гостиннiсть – це не наш звичай. Нам не потрiбнi гостi.

К. посвiжiшав пiсля недовгого сну, знову змiг зосередитися i зрадiв вiдвертостi цих слiв. Тепер вiн був здатен рухатися вiльнiше, перейшовся по кiмнатi, спираючись на свою палицю, наблизився до жiнки в крiслi, мимоволi зауважив, що найвищий iз усiх присутнiх.

– Ясна рiч, – сказав К. – До чого б вам гостi. Але час вiд часу хтось бувае потрiбен. Наприклад, такий, як я, землемiр.

– Цього я не знаю, – повiльно сказав чоловiк. – Якщо вас покликали, отже, ви потрiбнi. Це, напевно, виняток. Але ми, маленькi люди, дотримуемося правил, у цьому нам не можна дорiкнути.

– Нi, нi, – сказав К. – Я мушу вам тiльки подякувати. Вам i всiм, хто тут живе.

– Хто ти? – запитав К.

Вона вiдповiла презирливо, незрозумiло було тiльки, кого бiльше стосувалося ii презирство – самого К. чи ii ж власноi вiдповiдi:

– Я служниця iз Замку.

Це тривало лише одну мить, а потiм справа та злiва вiд К.