Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

* * *

Який я щасливий, яким ти робиш мене щасливим! Приходив тут клiент (подумай тiльки: i у мене е клiенти!), вiдiрвав мене вiд писання, я розлютився, але у нього було кругле, рожеве, добродушне, при цьому iмперсько-нiмецько-коректне лице, i вiн був такий люб’язний, що навiть жарти брав за дiловi вiдповiдi; але хай там як вiн менi завадив, я не мiг йому цього подарувати, до того ж менi довелося пiднятися з-за столу, щоб пройти з ним в iншi вiддiли, – i ось це було для тебе, о добра моя, вже занадто, бо саме тiеi митi, коли я встав, увiйшов прислужник i принiс твiй лист, я розпечатав його просто на сходах, i – Боже правий! – там свiтлина, тобто щось зовсiм, зовсiм невичерпне, такi листи приходять раз на рiк, раз на вiчнiсть, i свiтлина така хороша, кращих не бувае, – бiдолашна маленька фотографiя, на неi i дивитися можна хiба що крiзь сльози, з б’ючким серцем, не iнакше.

* * *

І знову передi мною сидить уже якийсь чужинець.

* * *

На додачу до вищесказаного: все я можу винести – з тобою в серцi: i якщо я одного разу написав, що днi без твоiх листiв були жахливi, то це невiрно, вони були лише страшенно важкi – човен був важкий, занурений у хвилi страх як глибоко, по самi вiнця, але плив-таки на твоiх хвилях, у твоему потоцi. Лише одного я не зможу винести без твоеi рiшучоi пiдмоги, Мiлено: того самого «страху», – тут я заслабкий, це громадище жаху я не можу навiть обвести оком, воно мене накривае i несе геть.

Те, що ти говориш про Ярмiлу, якраз i е одна з тих слабкостей серця, на мить твое серце вiдбiгае вiрностi менi, i тодi тобi набiгае на думку таке. Хiба ми в цьому сенсi ще двое людей? І хiба мiй «страх» дуже вiдрiзняеться вiд страху самозневаги?

* * *

Знову мене перервали; я вже не можу писати в бюро.

* * *

Обiцяний довгий лист мiг би знову нагнати на мене страху, якби сьогоднiшнiй лист не був таким втiшним.

Напиши менi вiдразу, чи дiйшли грошi. Якщо вони загубились, я пошлю ще, а якщо i тi загубляться, пошлю знову – i так далi, доки в нас узагалi нiчого не залишиться, i тодi нарештi все буде як слiд.

Ф.

А квiтки я не отримав, – схоже, в останню хвилину ти ii все-таки для мене пошкодувала.

(Прага, 17 липня 1920 р.