Камiнна душа

Стара жiнка оповiдала все, що бачила на довгiм вiку, все, що чулося, пережилося, передумалося. Дивними зворотами простих фраз, неясними скоками примiтивноi фантазii розкривала перед молодою iмостею весь бiль гiрського життя i всю радiсть його. Картини снувалися за картинами, потрiскував восковий недогарок, десь у запiчку, угрiвшися, безклопiтно цвiрiнькав цвiркун, слiпими очима заглядала в маленькi вiкна чорна гiрська нiч – а оповiдання плелися одно за одним, мов польовi квiти: i рожевi, i темнi, i лагiднi, й болючi… Десь в далекiм Гiндустанi рождалися перед вiками, тисячi лiт переносилися з уст в уста, з грудей в груди – аж поки не дiсталися сюди, в цю щiлину межи гiр.

А дiставшися – пересякли гуцульським потом, зашумiли поточчинами, заговорили сумно в темно-синiх сиглах – i перетворилися. Огрiли гуцульську душу, пояснили iй ii саму, так припали до серця, мов мама рiдна. І полинули потiм далi, далi дивувати людей мiццю прастароi керницi, з котроi зачерають, зачерають поколiння – i не годнi вичерпати до дна.

Маруся забувала шиття на колiнах, утопивши очi в свiтлу авреолю довкола гнотика. І бачилися там боги й богинi, князi з княгинями, страшнi дракони убиралися в медвежi шкiри, пестрим фантастичним лицем дивилася стара казка, а творцi того всього називалися «руська вiра».

І коли кiнчалося оповiдання i, зiтхнувши глибоко, оглядалася Маруся дивним поглядом доокола, – довго не могла зрозумiти, звiдки ж це чорнi стiни – замiсть палацу золотого, восковий недогарок – замiсть сяйливих ламп, i баба Гафiйка – замiсть чарiвницi, гiрськоi пишноi царицi.

А вiдтак спiвати починала Гафiйка. Старечий голос дрижав, душа трiпотiла в словах, i вони, кимось уложенi в гармонiйнi строфи, мов самi творилися в серцi, виливаючися зi сльозою.

Багато знала й багато спiвала пiсень стара Гафiйка, але нi в однiй з них не тужила так, душу всю виливаючи, як у пiснi про славного Яношiка. Щось рiднило душу Гафiйки з сею легендою, i старi очi наповнялися сльозами. А Маруся, притихнувши, слухала, як багата удова, злакомившися на червонii червiнчики та на пишнi убiрчики, силою-неволею вiддавала дочку свою, одиначку, за Янчика, великого розбiйничка.

Орало дiвча, спiваючи, сивими волами в краснiй долинi, але й борозни ще не провело, як чуе голос матерi:

Гей, ходи, дiвча, додому:

Вiддам же тя, не знаш кому.

Ударилося дiвча в поли руками, густi коси вимикало, усякими голосами кричало. Треба забувати милого, тихого, як мiсяць ясний.