Камiнна душа

Ми ще покажемо, як то ся робит…»

А молодi верби пiдсмiхаються. Легко, свобiдно, он далеко вже погнали вiттям, а одна якась, злобна сусiдка, пре великою гiлкою таки старiй прямо в сад молодих прутiв i заступае дорогу до сонця. Лютиться стара, а вже нiчого не годна вдiяти – безсила боронитися. Он на нiй самiй, пустивши корiння в струхлiлу середину, кiлька лiт вже росте кущ рябини, i о. Василь, чи йдучи, чи iдучи попри сю вербу, нiколи не помине, аби не сказати за кожним разом одну й ту ж саму фразу:

– Он як у нас на Гуцульщинi: скоро на вербi грушi будуть рости, а на осицi кислицi.

Марусi, як казала стара Гафiйка, «попустило трохи». Жура втомилася i пiшла собi за високi гори, за дев’ете море, де кури недопiвають.

Повiльним кроком, довго йдучи, виходила Маруся ген на високий верх, лягала на угрiтiй сонцем царинцi i, утопивши очi в бездонну глибину небес, лежала так цiлими годинами. Мислi пливли от як тi бiлi хмарки в небi – такi ж чистi, такi ж безцiльнi, такi ж фантастичнi.

І легко було з ними, безм’ятежно.

Спокiйними очима тихоi задуми дивилася, дивилася на далекi синi верхи Буковини, на суворе пасмо Чорноi гори i на тоту яскраву плямку снiгу, що блищить слiпучо пiд заблуканим сонячним променем. І любила в тi днi говорити зi статечними газдинями, древнiми дiдами; не прикучувалися iй вiчнi оповiдання о тiм, як то було давнiше, що нарiд май не був такий кручений, ади, та збитошний, оповiдання довгi, нуднi, пересипанi скаргами то на поперек, то на кривди вiд властей, вiд природи, вiд злих людей.

І йшла вiдтак додому тим самим меланхолiйним кроком; лагiдним рухом пестила корову, що попалася на дорозi, а стрiчноi наймички питалася – чи дома егомость?

– Сплять, – була стереотипна вiдповiдь.

Інодi, от так по обiдi, в вiльну хвилину пiдсiдала до Марусi стара iмость i починала розмову, але тонко, полiтично, здалека. Говорила о тiм, як ii колька колола у бiк сеi ночi; про якогось Штефурака, що приходив сьогоднi до ксьондза з орудов про телицю, – словом, про всякi дотичнi питання.

А потiм, так нiби непомiтно, зводила розмову на дiти, починала захвалювати iх взагалi, яке-то воно миле, гарне, маленьке, як-то приемно коло нього ходити, але зате вже ж i берегтися треба, особливо в тяжi. Не можна тодi пiднiмати що тяжке або серцем печалуватися – то так погано потiм вiдбиваеться на дитинi, що страх.

А пiдготовивши таким способом грунт, стара iмость притулялася до вуха Марусi i питала:

– Ну… а ти, голубко?..