Камiнна душа

Перший раз в життю бачила вона таку картину, i хотiлося самiй упасти на коня, крикнути так, як отi гуцульськi амазонки, i летiти, летiти, щоб вiтер у вухах свистiв, щоб iскрами з-пiд копит дорогу собi освiчувати.

Але найцiкавiше було ще впередi: се два багачi найбiльшi криворiвськi. Один по цей бiк рiки сидить, а другий на тамтiм боцi, але до берi iм разом. І щороку, як сусiди, ставлять вони паски рядом, разом iх ксьондз святить, разом зав’язують у бесаги, разом сiдають на коней – i от тут вже починаеться.

І хоч усi зайнятi кожний собою, але в ту хвилину, коли тихим кроком виiздять на дорогу Харук з Якiб’юком, – все зупиняеться i завмирае. Заповняють цминтар, лiзуть на ворине, на верби i то не хлопчища, а газди; дерево ломиться, все, що йде-iде дорогою, стае осторонь: то значить Харук з Якiб’юком женуть! Але як!.. Очi рогом у коней лiзуть, нiм вони цей кавальчик до берi перелетять.

От i тепер… Не спiшачися, по-газдiвськи зав’езують у фустки багачi свою свекiсть – але моцно! Бо зара’ не буде вже чесу дивити си за пасков.

А якби згубив – ого! Смiху було би на цiле село – та де! На цiлi гори!

Зав’язали. Перекинулися словом-двома – от так, про шо-будь. Вiдтак приклякнув кожний, повагом, не кваплячися.

Ідуть… Зводять коней на дорогу, бо церква повисоку. Один другого гречно вперед пропускае…

От уже на дорозi… Подали один одному руки. Останнiм нервовим поглядом пробiгають кожний по своiм редi: чи все в порядку, чи не сповзе тарниця, чи не станеться прички якоi.

А потiм – мовби сила неземна пiдкидае iх обох – зскакують на сiдла один з другим. Рвонули конi! Камiння, болото бризнули з-пiд копит. По товпi мороз пробiг. Гейкають, присiдають, кричать щось незрозумiле для самих себе.

А багачi вже далеко. Врiсши в сiдла, пруть, не розбираючи, чи е хто на дорозi, чи нема: не встиг утекти – сам винен. Зуби iм затиснутi, руки аж заклякли на вуздах. Летять – мов чорти вiд води вiд свяченоi.

А товпа – живе з ними й за них. Ахкае, коливаеться, мов поле вiд вiтру.

Десь заiдуть конi на хвильку за горбок, за купку смерек – мов затрiпае хто товпою, розриваючи ii в куснi.

– Е-е-е-е-е-е… – частить якийсь гуцулик, себе не пам’ятаючи. От стоiть собi у лисiй киптаринi, убогу свою пасчину тримае пiд пахов; може, зроду й не бачив коня на своiм подвiр’ю, – а горить, усе забув, нiчого не бачить. Настоптав дитинi ногу, здусили, змняцкали йому паску лiктями, а вiн лiзе комусь на шию, на спину, витягаеться увесь.