Камiнна душа

Але нiхто не йшов геть, тихли згодом слова, чувся шепiт i довгий, щемливий поцiлунок…

Могутньо спiвала природа! І дiти ii знали, що вона спiвае, квапилися виконувати ii приказання. Без намислу, без рахунку, як птицi, i пчоли, i цвiти. І лиш Маруся ходила неприкаяною в тiм чадi, серед тих екстаз i не знала, що з нею дiеться.

А як зiходив над Добушiнками млосний мiсяць, таемний властитель приливiв, притягань, як натягнув своi струни i тоскливо задзвенiв мелодiями покликiв i питань, – гострий неспокiй заповзав у душу Марусi.

І мiцно в таку нiч тулилася Маруся до свого попа, жадiбно й гаряче цiлувала. Пiп сопiв, розпалювався, довго возився коло жiнки, а потiм, вiдвалившися, засипав у ту ж хвилю i хропiв. А Маруся, пiвголодна, роздражнена, довго лежала, вся в огнях, i хотiла стогнати. Засипляла пiд ранок неспокiйним, жарким сном, до пiзнього потiм не вставала з лiжка i виходила аж пiд обiд, стомлена, вимучена, з великими синцями пiд очима.

Запитливим оком поглядала стара iмость то на сина, то на невiстку. О. Василь червонiвся i потупляв очi в тарiль, а Маруся, не розумiючи, як загнана ланя, дивилася великими очима кудись далеко-далеко.

А приходила нiч, знов вставав проклятий мучитель-мiсяць i, мов злий чарiвник, трубив у свiй рiг, кличучи до жажди, до польоту, до усолод, i простягав руки, тайну вiдкрити обiцяючи.

…Сюди… сюди… шепотом-шелестом шуварiв на високих полонинах, шумом потокiв, свистом вiтру в смерекових сиглах обпою, обвiю, засиплю цвiтами, дзвоненням крапель…

…Тихою вiльною вiчною казкою я обiв’ю твоi скронi рожевii, з слiв i таемних заклять зачарованих буду сплiтати вiнки срiбноцвiтнii, тайни розкрию гiрських моiх схованок, зроблю тебе Чорногори царицею!

…І царевич полонинський прийде з топiрцем блискучим, свисне, крикне по-легiнськи – гори-доли затрiпочуть! З пiстолета-двiйки стрiлить – що аж кiнь спряде ушима, i ухопить тя, царице, понесе понад верхами, понад прiрвами, лiсами, понад тими потоками, що рокочуть вдень i вночi, що манять дiвочi очi.

Ге-е-е-ей! Злiтайтеся, орли! Викрешiть вогню з скали тими крильцями iз крицi для гуцульськоi царицi! Та запалим ватру, пишну, дивну, чудно гожу, щоби на три свiта ясно, щоби красно, дивно щасно!

…Розстелю, постелю, приголублю дорогую… обiйму, притулю, до пiвсмертi зацiлую.