Камiнна душа

Василь оповiдав щось нудне й нецiкаве, як нараз Маруся, несподiвано глянувши у вiкно, закричала:

– Пожежа десь! Горить!

І так переразливо скрикнула, що всi посхоплювалися з мiсця. Пiдбiгли до вiкна.

Дiйсно – по тiм боцi Черемоша, у Задурекiв, горiло. Пишне зарево червоно-золотим пiвколом здiймалося угору i кидало криком у темнi небеса.

– Пху, як же ти мене налякала, – говорила стара iмость. – Та яка ж то пожежа? То Юрiя завтра.

– То що?

– Та палять гуцули ватри глоговi – вiд того маржинi, кажуть, добре.

Тим часом коло другоi оселi запалало ще бiльше огнище; далi коло третьоi, четвертоi, – i скоро всi гори, кiлько було iх доокола, засiялися вогнями, задрижали червонястими, золотими променями.

– Як у казцi… – прошепотiла Маруся.

Коло вогнiв ворушились, видко, люди. Часом якась постать заступала костер – i тодi доокола бризкали затушованi снопи. В Черемошi дрижали й ломилися золотi мечi.

– Як то красиво!.. Я побiжу, – i Маруся скочила з мiсця.

– Але куди ти? Чи не здурiла часом? Таже нiч надворi.

– Ну, то що як нiч?

– Ще зачепить хто по дорозi.

– Кого? Мене? – i в голосi Марусi було стiльки здивування, що о. Василь махнув рукою.

– Нехай бiжить. Се ж уперше вона бачить Юрiя у гуцулiв, – вступалася стара iмость.

– Я теж у перший раз буду святкувати Юрiя у гуцулiв, одначе мене анiтрiшки не кортить бiчи кудись стрiмголов. Навпаки: се треба поборювати, i я буду старатися всiма силами скасувати сi поганськi звичаi. Бо то поганство.

Маруся вже не чула дальших наук. Накинувши хустку на голову, байбарочок староi iмостi на плечi, вже бiгла царинкою коло церкви до найближчоi своеi сусiдки i найлiпшоi приятельки – Анницi Дим’янчучки.

У Дим’янчукiв саме запалювали ватру. Штефан принiс давини з-пiд маржини, пiдкладав пiд глiг, а жiнка тримала скiпку з вогнем. Побачивши Марусю, закричала:

– Ой iмостечку, Бiг би вас укрив вiд усекоi прички! Ану-ко пiдкладайте цесу ватру своев ручков: маете руку шесливу, та й через вас Бiг нам маржинки, ади, при-множит.

Штефан, присiвши, кивав привiтливо головою. Маруся взяла з рук Анницi скiпку з вогнем.

– Де маю класти?

– Усуда та утсуда, iмостечку, – з чотирьох усiх бокiв. Казав бих «синку», та не вiльно, – i Штефан пiдiймав топорищем глiг.

З якимось священним трепетом пiдкладала Маруся вогонь. Таiнство обряду захоплювало.

Суха трава спалахнула. Затрiщали, закрутилися на вогнi дрiбоцькi галузочки, закурився дим.