Камiнна душа

Зустрiчав уже якусь не то вiсiмдесяту, не то дев’ятьдесяту весну, а все ще не мiг рiвнодушно вiдноситися до ii приходу, сам вiдживав рiвно з природою, чув «еснiшу кров» у собi.

– Йой, шо то весна! Імив би ю та й тримав в оби-двоiх руках по вiк вiчний. І шо то за чес, шо то за любiсть – годi вповiсти! Думайте лиш собi, iмостечку, шо таку сми путерю в кiстках чую, що зара’ бих… не знаю, шо робив.

Маруся поглядала на крепкого, жилавого дiда, на його мiцнi чорнi вiд працi руки i гадала собi: який же вiн був в молодостi?

– Виходьте д’менi, iмостечку, на сету нiч[8 - На святу нiч.

] Благовiщене: мемо ворожити вбое[9 - Ворожитимемо обое.], – казав Митро i пiдморгував, пiдкивував головою, мовби любаску кликав до себе на нiч. – Зрештою, хто знае… хто знае… Усеко на свiтi…

На нiч благовiщенську Маруся до дiда не пiшла, але однаково знала погоду на цiлий рiк наперед. Рiч у тiм, що Митро славився умiнням вiдгадувати погоду пiсля примiт благовiщенськоi ночi, i до нього регулярно щороку зiходилася гуцулiя довiдуватися: чи сiно дешево пускати, чи худобу, чи плов? вiщували сетi зорi, а чи верем’е на лiтню пору, чи сiяти колопнi[10 - Коноплi.

], а чи лен i т. д. i т. д.

І старий Митро, пихкаючи люлечкою, повагом, зi свiдомiстю висоти функцii говорив:

– А ци у кему вам[11 - А чи пам’ятаете.], люде добрi, та ци у памнеть – ек сми тогид[12 - Минулого року.] вам говорив: запасайте, люде, трави худобов, спiзнюйте косiне – най дзелень Божа не ростет борзо, аби не вдарили студени, плюти та й гляба тогди косити?

– Ае! ае!.

. Говорили-сте, Дмитрику, дiждали би-сте.

– А ци то си не справдило?

– От iк у воко, бiгме.

– Я шош коло хати спас, а у верху, гадаю собi, най буде, бо то, ади, високо зимарки нема. Та шо думаете, газди? А не взев-сми вiдтив нi вiхтя сiна!

– О?

– Кобих так здоров! Шо брав звiдтив двое сiн, а то – нi вiхтя.

Митро слухав те нiби рiвнодушно, але зморшки весело грали у нього на лицi. Помовчавши кiлько слiд, зачинав:

– Ну, то тепер iскажу вам, газди моi славнi, шо й весна буде файна, i сапане, i по сапаню, i ек колопнi брати.

Не сiйте, люде, лену, бо лен дощ полюбляе, а зорi так приповiдають, що ладне буде верем’е увес чес i на трави добре. На Юрiя й вiл си напасет, не то вiвця ци там баран.

– Ой га! А я сiно перетримав. Так було в думцi, що навеснi багачам дорого му продавати.

Гуцули смiялися. Це говорив Ілько, калай, що зроду не мав нiчого – нi сiна, нi маржини. А от iшов.