Добрий Бог. Оповідання

Сновигали люди, – однi заклопотано швидко, iншi поважно – тихо, але всi вони здавались одноманiтними й бездушними, бо легка темрява ночi згладила на обличчях iх носи, очi й губи й злила все в одну сiрувато-синю пляму.

– А знаеш, – посмiхаючись, сказав Микола, – на тiм кварталi живе та… моя знайома, про котру я казав. Пам’ятаеш?

– Ну, що ж? Хай собi живе.

– А знаеш що? – таемниче зашепотiв Микола, – ходiм до неi…

Вiн спершу хотiв цим пошуткувати. Потiм якось несподiвано наважився дiйсно iти i серце його застукотiло швидше, а по тiлу розлилась млявiсть.

Андрiй же був припертий до стiнки, бо питання було поставлено руба. Але вiн жахнувся: як пiсля цього, прийшовши додому, вiн буде цiлувати неньку перед сном, коли?.. Здавалось, що всi вмент вгадають, де вiн був, скрiзь про це будуть говорити…

– Що ти, батеньку! – в’iдливо обiзвався вiн, – з глузду з’iхав? А Галя? Ти ж слово давав.

– Нiчого, раз порушити можна… Погадай, я з самiсiнького Рiздва тримаюсь… це вадить навiть… А Галя нiчого, я ж ii чисто кохаю… це нiчого.

– Ну, йди сам – рiшуче промовив Андрiй.

– Самому немае охоти… ходiм укупi!..

– Хiба пiти задля досвiду? – носилось у головi Андрiя. – Треба ж коли-небудь у перший раз… Шкода, що повiя, все-таки, як це не чудно, я теж незайманiсть гублю… хотiлось би загубити з чистою дiвчиною… хоч взагалi все одно… але все-таки…

Серце його голосно билось; несвiдома туга й жах чогось надзвичайного обхопили його й вiн перериваючимся голосом прошепотiв:

– Нi, нi… я додому поспiшаю, в мене дiло е… хай iншим разом…

Микола по голосу Андрiя побачив, що зараз якраз слушна пора, щоб його переконати.

– Ну, поступись менi один раз, – благаючим тоном просив вiн, зовсiм уже загубивши волю, – ну, задля мене… Хiба ти хочеш, щоб я Галю занапастив… га? Пiдеш? Ходiм, або я бiльше тебе не знаю… Будь ласка.

– Нi, я поспiшаю… в десять годин мушу бути вдома.

Андрiевi захотiлось сiсти серед вулицi й плакати довго i голосно.

– Б’юсь об заклад на десять карбованцiв, що в десять будеш вдома! Це ж швидко, чверть години… зараз половина… Та ходiм, кажу тобi!..

Микола мiцно схопив товариша за руку й потяг за собою.

– Стривай, я сам пiду, – похмуро промовив той.

Андрiй почував страшенну слабiсть у тiлi; ногами було занадто важко рушати. Інодi здавалось, що вiн зараз зомлiе або й зовсiм умре.