Добрий Бог. Оповідання

Вiн стиснув материну руку й, важко дихаючи, спитав:

– Мамо, ти нiчого не чуеш?

– Нi, синочку, а що таке?

– Нiчого… А скажи, тут вовкiв не бувае?

– Нi, не бувае. Вони живуть далеко-далеко. Спи, спи.

Ваня ранiш думав, що це вовк забiгае ввечерi до кiмнати й хоче його вкрасти, як украв вiн одну дiвчинку, про що розказувала бабуся. А раз вовкiв тут не може бути, то це, виходить, Жучок хоче вкусити його за те, що Ваня бив його. Думка про це гострими колючками шпигала дитячий мозок, захоплювала вiддих й холодила тiло.

Вже засипаючи, Ваня щулився вiд жаху й бурмотiв:

– Жучок… прости… не кусай…

Згодом вдень Ваня зовсiм не згадував про Жучка, смiявся, гуляв з товаришами i вже подумував про те, що пора вiдвiдати свiй город, але коли наближався вечiр, то щось нiби вiдгонило вiд нього веселощi i смiх, i вiн починав сумувати; коли ж свiтом опановувала темрява, то кожний шелест глибоко турбував Ваню. З неприемним i банним почуттям Ваня лягав спати, i, хоч коло нього сидiла мама або бабуся, вiн знав, що з’являться з-пiд лiжка чорнi лапи й почуеться клацання зубiв.

Вiн чекав iх появи з напруженням, завмираючим серцем i важкою головою. І коли починалось уперте шкрябання пазурами по стiнцi, Ваня почував якесь страшне задоволення, бо гадав, що iнакше й бути не може й Жучок неодмiнно мусить помститись.

Ванi дуже хотiлось пiти в лiс подивитись на Жучка й, може, помиритись з ним. Вiн уже кiлька разiв пiдходив до мовчазноi стiни лiсу, але зайти туди не здолав. Йому було соромно дерев, котрi бачили, як вiн бив Жучка кием i камiнням; здавалось, що коли вiн пiдiйде до того мiсця, де лежав Жучок, то верби, що схилились над драговиною, прогомонять:

– Одiйди, поганий хлопче! Геть звiдцiль.

Твое мiсце в пеклi.

І цi слова пiдхоплять пташки в своiх спiвах, лiс у своiм шепотiннi й очерет у своiм шелестi.

Одного разу, блукаючи на узлiссi, Ваня з тремтячим серцем i затуманеною головою ввiйшов у лiс. Там, як i попереду, було напiвтемно, придушено й холоднувато. Крадькома поза деревами обережно йшов Ваня до багновища, i ще здалеку в нiс йому вдарив неприемний дух дохлятини.

На мiсцi Жучка був уже не сiро-жовтуватий шматок м’яса, а важко тхнув чорний обгризок. Ваня спершу не помiтив його серед купи камiння, але пiдiйшовши ближче, злякав з його рiй мух i ватагу чорних жукiв з довгими швидкими ногами.

Ваня довго стояв i дивився, як заспокоенi мухи й жуки доiдали тiло Жучка, i вже не помiчав того гнилого, занудливого духу дохлятини, котрий наповняв повiтря.