Добрий Бог. Оповідання

Це був крик матерi, що бачить, як катують ii дитину, це було зiтхання людини напередоднi смертi.

Прибiгла мати й стара нянька, почали заспокоювати його, розпитуючи, що з ним сталось.

– Ваничко, Ваничко, дитино моя, що з тобою?

Ваня тiльки здригнувся, тулячись до подушки. Йому соромно було показати свое обличчя, бо здавалось, що на обличчi написано все й усi прочитають те, що Ваня сам уже ховав вiд себе у темнiй глибинi душi.

– Я бiгав i впав… ударився дуже… боляче… – проказав вiн з перервами, немов гикаючи.

– Що ж ти забив?

– Колiно… аж ось…

Мама нахилилась i поцiлувала забите колiно. Ваня притулився до ii грудей.

– Мамочко, ти мене любиш?

– Люблю, дитинко моя… рибонько…

Пiсля пригоди з Жучком Ваня став задумливим i замкненим. До товаришiв вiн майже не виходив i весь час сидiв у кiмнатi й будував з кубикiв залiзницю. Учився вiн ретельно, добре пильнував лекцii, але у всiх вчинках його почала проглядувати неуважливiсть, нiби вiн завше гадав не про те, що робив. Полюбив вiн також страшнi казки i слухав iх з таким виглядом, немовби хотiв знайти вiдповiдь на якесь питання.

Мати, звичайно, звернула увагу на змiну в вдачi сина й навiть розмовляла про це з батьком. Але батько з’ясував це по-своему: Ваня нарештi зрозумiв, що йому, синовi власника такого великого хутора, не личить водитись з майбутнiми кучерами та льокеями. Цьому треба було тiльки радiти. А що Ваня стае задумливий, то це теж гарно, – може, з нього вийде вчений або письменник. Мати заспокоiлась, i Ванi дали спокiй.

Думку про рiвчак, де був його город, Ваня гнав вiд себе й перестав туди ходити. Вiн неохоче i рiдко виходив з кiмнати i уникав залишатись на самотi. Навiть коли будував вiн залiзницю, то коло його мусила сидiти нянька, бабуся Ганна, котра колись глядiла його, а тепер просто жила в них, плела рукавицi й дерла пiр’я. Коли Ванi обридала залiзниця, вiн сiдав коло бабусi Ганни, брав ii за руку й питав:

– Розкажи про розбiйникiв…

– Еч, який! Про розбiйникiв йому! Не знаю я про розбiйникiв.

Розбiйники поганi люди, i будуть вони на тiм свiтi у пеклi мучитись.

– Бабусю, а хто ще в пеклi буде?

– Хто не слухаеться, хто б’еться, хто лаеться…

Ваня слухав, тулячись до бабусi.

– І будуть вони там у казанах в смолi кипiти, i будуть iх чорти, прости Господи, залiзними виделками штрикати й за язики вiшати. О Господи, прости нашi прегрiшення!

Бабуся позiхала й хрестила рота.

– Бабусю, а Жучка у рай пустять? – спитав одного разу Ваня.