Добрий Бог. Оповідання

Одного разу, пролiзаючи крiзь хваткi галузi дерев, Ваня зачепився за сучок краем сорочки. Коли вiн оглянувся назад, то побачив мiж сплутаним гiллям незграбнi контури чогось великого й сiрого. Зрозумiвши, що це людожер схопив його за сорочку й не пускае, щоб з’iсти, Ваня несамовито закричав, – i цей покрик голосною луною покотився по рiвчаку, – а потiм рвонувся й побiг, залишаючи на сучку шматок сорочки. Заходячись вiд диких покрикiв, котрi похмуро пiдхоплював рiвчак, не озираючись на боки i тiльки чуючи, що ззаду тупотить щось важке, вiн упав на розсипчасту землю, бився об неi головою, дряпав ii руками з передсмертного жаху.

Заспокоiвшись трохи, Ваня спробував було лiзти наверх, але потiм передумав, знайшов цiпок, лiг на землю й поплазував до дерев.

Орлиним поглядом вдивлявся вiн у iх гущину, зробив шалений скок i кинувся з високо пiднятим цiпком у сплутане гiлля, але там уже нiкого не було. Тодi Ваня сiв i тихенько засмiявся вiд радостi, – людожер утiк, людожер злякався!

Пiсля такоi несподiваноi зустрiчi з людожером Ваня довго гадав про те, чи не краще буде йти степом трохи далi й обминати страшний вузький прохiд; думка про людожера була лячна й приваблююча, й мiцним магнiтом тягли Ваню в рiвчак тi таемницi, котрi ретельно ховались мiж його жовтими сипучими стiнами.

Як тiльки знову пiдiйшов Ваня до рiвчака, то його владно потягло спуститись у попередньому ж мiсцi. Коли вiн знову наблизився до дерев, то не почував нiчого, крiм пекельного холоду. Захололи руки й ноги, на головi лежало щось важке й душило ii, серце ледве билось; блiдiсть, як у мертвяка, покрила його обличчя, зi стуленими кулаками полiз вiн у гущину, не боронячись вiд гiлляк, котрi дряпали обличчя.

По той бiк проходу Ваня реготав i плакав.

Трохи далi вiд страшного мiсця на жовтизнi глини звертав на себе увагу клаптик чорноi землi. Тут, ретельно обгородженi паличками, зеленiли два кущики баклажкiв i огудина кавуна. Ваня випростав одну з паличок, що похилилась. Все було до ладу, як слiд.

Ідучи сюди, Ваня кожного разу боявся побачити чиi-небудь слiди, крiм своiх.

Тодi не тiльки загинув би його город, але й сам рiвчак загубив би свою таемнiсть i привабливiсть. Ваня вважав рiвчак своiм власним з того менту, коли прогнав звiдцiль людожера. Одного разу Ваня рiшуче наказав рiвчаковi, щоб той нiкого не пускав на свое дно, а хто б осмiлився спуститись, щоб душив того своiми стiнами. І рiвчак мовчки вислухав наказ, а Ваня в цiм мовчаннi почув нiби урочисту обiцянку-присягу.