Добрий Бог. Оповідання

Всi учнi пiдводяться й кажуть гуртом:

– Шанування й поважання глибокоi старостi дiдуневi Андрiю Петровичу, що прослужив сорок сiм i три роки.

– Спасибi, голуби моi, спасибi, – каже Андрiй Петрович. – Ну, малюйте собi з Богом.

– Андрiю Петровичу, можна тихенько заспiвати?

– Спiвайте, тiльки не дуже голосно.

Затягують: «Ой у лузi», «Шабленку». Спiвають i малюють. Коли спiви облишать, починають розповiдати що-небудь цiкаве, смiються. Андрiй Петрович сидить коло груби, грiе старечi кiстки й кожного разу неодмiнно питае:

– Ну, панове, як же наша революцiя?

Цього питання вже досить, щоб почалися полiтичнi змагання.

А Андрiй Петрович пiд палкi промови тихенько дрiмае на стiльцi. Нiхто його не буде, й йому, сонному, не роблять капостей того, що вiн нiкому не заважае.

Чуеться дзвоник. Андрiй Петрович прокидаеться, натягае кашкетку й iде до дверей. За ним шикуеться увесь клас: хто несе зшитки, хто пiдставки, хто так iде. Як вийдуть у коридор, то затягують Андрiю Петровичу: «Со святими упокой» i «Вiчну пам’ять».

Дiдусь iде попереду й радiсно смiеться: йому приемно, що учнi його люблять. А ззаду пiдiймають догори пiдставки, нiби то корогви. Так провожають аж до вчительськоi, а потiм…

– Хто ти такий?

Олесь здригнувся; перед ним стояв червоногвардiець, видко, хтось iз начальникiв.

– Гайдамака.

– Я бачу, що не цар. Ти по своiй охотi?

– Так.

– Туди його, – хитнув головою начальник на зв’язаних старшин.

Козакiв пустили на волю як несвiдомих, а старшинам i Олесевi накинули обвинувачення у змовi проти совiтськоi влади, органiзацii бунту й озброеного вiдпору та повiдомили, що везуть iх у Харкiв на революцiйний суд.

– Ви знаете, що революцiйний трибунал неодмiнно засуде вас на страту? – спитав у Олеся гайдамацький хорунжий.

– Мабуть, – байдуже вiдповiв Олесь, але не вiрив у можливiсть своеi смертi. Його бiльш турбувало те, що йти не було жодноi змоги. Черевики так зашкарубли i стали такими тiсними, що кожний крок завдавав невимовних страждань. Олесь iшов, ледве тягнучи ноги: ступати було занадто боляче.

По шляху до станцii на залiзницi Олесь не пройшов i пiвверсти, як звалився на снiг i рiшуче сказав, що далi не може йти. Прибiгли червоногвардiйцi.

– Вставай! – гукнув на Олеся один iз них, молодий, зi злими очима й маленькими вусами. – Вставай, блазню! Ач, проклятi гайдамаки! Баламутити народ баламутять, а як лихо, то немощнi якi робляться. Вставай не прикидайся!

Олесь знову сказав, що йти не може.