Остарбайтер

На заключному iспитi вiн «тонув» на очах професора, усвiдомлюючи, що не знае, що вiдповiсти на запитання. Професор здивовано пiдiймав вгору брови й вчинив поза правилами. Себто дав йому другий шанс – iнший екзаменацiйний бiлет. Але Антiн… Вiн дивився на три елементарнi запитання, як баран на новi ворота. Так, запитання елементарнi, але пiсля двох дiб без сну (бо потяг «Варшава – Івано-Франкiвськ», котрий би мав його привезти вчасно iз заробiткiв на завершальний акорд навчання в «бурсi», зламався, i Антiн добирався автобусом, який хоч i довiз його до рiдного мiста, також двiчi зламався в дорозi та запiзнився на пiв доби) цi запитання здавалися йому незрозумiлою китайською грамотою.

Антiн голосно видихнув: «Не можу, Олеже Прокоповичу» i професор нарештi зрозумiв i здався (бо Антiн, позаяк, стояв «насмерть») i тихо промовив, з прикрiстю пiджимаючи губи й не дивлячись на студента, а лишень кудись в бiк: «Сiдайте».

Професор розвернувся до вiкна на пiдборах своiх смiшних, допотопних «шузiв», придбаних, мабуть ще за часiв, коли вiн сам був зеленим студентом i, на вiдмiну вiд Антiна, прiоритетом ставив навчання, а не будь-що iнше, i мовчки склав руки за спиною.

– Олеже Прокоповичу, то менi можна буде якось…? Той, ну…пе-ре-склас-ти? – видихнув Антiн по складах оте «перескласти», нiби питаючись, чи буде помилування вiд страти.

– Нi-i! – коротко вiдповiв професор, зробивши наголос на останнiй лiтерi. І додав образливе: – Ти геть тупуватий?!

Олег Прокопович був невблаганним. Улюбленець Антiна, котрого той захищав перед студентською братiею «бурси», пояснюючи, що той чоловiк, вiд чиiх грубих жорстких «шузiв» тридцятирiчноi давнини (позаяк, единих, бо професор хабарiв не бере й живе в унiверситетському гуртожитку) так противно й особливо голосно рипить старий паркет коридору, кришталево чесний i що ним можна захоплюватись i рiвнятись на нього.

На тому iспитi навколо лисуватоi свiтлоi макiтри професора Антiну привидiлося якесь дивне сяйво, нiби нiмб оточував Олега Прокоповича. Насправдi то було всього лише переломлення весняного свiтла, котре пробивалося до аудиторii, минаючи квiтучi вишнi та незворушну постать професора – «свiтила» iнституту архiтектури, будiвництва i туризму «нафти й шмiру»[24 - Так позаочi називають Івано-Франкiвський нацiональний технiчний унiверситет нафти й газу (ІФНТУНГ).].