Остап Шаптала. Повісті

Бо зранку вони розходились: один до унiверситету провадити лекцii, а другий – до вiйськовоi майстернi, де був мобiлiзований. А шевцювати й не стукотiти молотком було неможливо.

Вiн сказав Вербуновi в день переiзду:

– Слухай, Левко. А я стукотiтиму тобi пiд вухом.

Дiйсно, вони сiдали майже поруч, бо лямпочка була одна.

– Стукоти, спiвай, гвалтуй, – зневажливо вiдмовив той.

Вiн закурив i, витягнувшись на стiльцi, додав:

– Ти гадаеш, я багато уваги звертаю навколо? Он там, – вiн показав на вiкно: – багацько швендяе й розмовляе, – ти гадаеш, я зауважаю? Ще б пак! Та тiльки зверни найменшу увагу, так i прилипнуть, так i скрутять.

Помовчавши трохи, вiн зморщив обличчя.

– Це ж подiбне до пастки, – промовив вiн похмуро: – сальце там, iдеали рiзнi. Поластивсь – хляп! – i в пастцi i брянчить на тобi який ланцюжок. Нi, пiд три чорти!

Здебiльшого вiн з Галаем не розмовляв. Инодi, правда, розмiрковуючи, вiн дивився на спiвмешканця довго i пильно, але так само дивився б вiн i на шахву, коли б та в той мент була йому на оцi.

Одначе днями на Вербуна находив «сказ», як охрестив цей стан Галай. Це траплялось, звичайно, тодi, як Вербун мав iти ночувать до Наталi.

Тодi вiн починав до всього чиплятись та присiкуватись, немов усе навкруги зненацька звернуло на себе його увагу i дратувало. Вiн починав ретельно оглядати стiл, за яким працював, та, скiнчивши огляд, зневажливо казав:

– Гарно зроблено! Попомучився, певно, який йолоп поки доп’яв! А ось я сиджу i менi належить його праця…

Галай стукотiв собi молотком або мовчки сучив дратву.

Вербун пiдводив до нього свое заросле обличчя та, глузуючи, пропонував:

– Ану, давай молоток, я тебе по головешцi стукону…

І нiби дiйсно збiраючись виконати свiй намiр, пiдводився й, засунувши руки в кишенi, пiдходив до шевця.

От ти чоботи майструеш, – провадив вiн: – потiеш, гнешся… А якесь мурло за пiвроку iх зiб’е. Так чи не краще я зараз черкону тебе по головi…

Галай мовчав, бо знав, що, почувши слово наперекiр, Вербун прив’язне до нього години на двi.

І врештi побiжить до Наталi.

Повернувся Шаптала до мiста з новим жалiбним настроем. Нi благання матерi, нi безпешний вигляд батька, якого вже, здавалось, нiчого не обходило, не вплинули на Шапталу. І всi пригоди на селi були легенькою хмаринкою, що одразу ж розтанула в промiннях його душi.