Остап Шаптала. Повісті

Вiн гортав зшитки, де записанi були його спостереження, та товстi доклади по рiзних питаннях практичного дослiду металiв. Все це було далеко, нiби не ним зроблене, непотрiбне i зайве.

Тепер, коли душа його була захоплена одним рухом, коли вiн всi думки своi уперто, мимоволi, вiдносив до одного осередку, а той поширювався на всесвiт – цi папери були порошинками чужоi землi, що поналипали були до нiг i яких потрiбно струснути на порозi. Шаптала дивився на недокiнченi проекти, складнi кошториси i всiх iх складав у велику, незграбну купу.

Потiм вiн поклав ту купу в куток мiж шахвами i пiшов до гамарнi, що розкинулась мiстом разом з великим робiтничим виселком.

Шаптала зайшов у хатину до сторожа, Мусiя Вибрика. Той здивовано привiтався з iнженером та запропонував сiдати.

– Ключа дайте вiд брами, – попрохав Шаптала.

– Ключа? – неймовiрно перепитав Вибрик: – а навiщо? Все ж спинилось. Нiкого немае.

Проте вiн добув ключа, i вони разом пiшли вузенькими вуличками робiтничого виселку.

Тут теж мало хто лишився, – казав Вибрик, показуючи на зачиненi вiкна будинкiв: – кудись розтеклися, як вода з битого глечика… А куди? Скрiзь. Хто на села пiшов i землю копирсае, хто спекулянчити, хто воюе, хто промови каже… Спинилась гамарня, спинилась…

Вони дiсталися брами, одiмкнули ii та зайшли у середину заводу.

А пам’ятаете, скiльки народу тут вешталось? – запитав Вибрик, вiддаючись радiсним спогадам.

– Пам’ятаю, – вiдповiв Шаптала.

– Смерть прийшла, – зiтхнув Вибрик, – що робити з малими дiтьми? Революцiя… Спинилась гамарня…

Вони посунулись мiж купами руди та чавуновими скибами просто до машинового вiддiлу.

– Дивiться – все завмерло, з тугою сказав вiн Шапталi: – а пам’ятаете, як кипiло?

Шаптала зайшов у середину. Там у холодку дрiмали машини, як притомленi дивовиди. Нерухомо повитягались стальовi швенделi i спочивали великi маховики. Паровi казани немов скупчились та схилились один до одного у спокiйному снi.

Шаптала ходив мiж блискучими велетнями й торкався iх рукою. Вони були холоднi: не сон, а смерть спинила iх. То смерть прийшла серед стогону й зiтхань напружених рухiв, серед метушливого дзичання колес i пазiв. Тодi бiлою парою вийшов дух з метальового тiла, з сичанням заклякли швенделi в останнiм пручаннi та помалу захолонули казани.

Вiн пiднявся драбинкою на примосток i зверху дивився на залiзний цвинтар.