Місто

Той говорив плавко й дотепно, ефектно наголошуючи слова, пiдкреслюючи речення, немов вставляв iх у блискучi рамки; в мiру спроможностi вiн кидав слухачам влучне слiвце, збуджував смiх, поправляв тим часом пенсне i починав знову з новим натхненням. З його уст сипались цитати всiма мовами, лiтературнi факти, пiвфакти й анекдоти, його обличчя виявляло гнiв ображеного велетня, глум зневаженого карлика, тулуб схилявся й випростувався в такт м’яким акторським жестам. Його слова злiплялись шматочками здобного тiста, вiн формував iх у листковi пирiжечки, посипав цукром i цукрином, квiтчав мармеладними трояндочками i закохано спинявся на мить перед тим, як вiддати цi ласощi на поживу.

– Хто це? – спитав у Яшi Степан, вражений цим кондитерським мистецтвом.

Яша здивувався з безоднi його неуцтва. Це ж Михайло Свiтозаров, найголовнiший критик! І Степан вперше за весь вечiр приеднав своi оплески до бурi аплодисментiв, що вкрили слова великого критика.

О дванадцятiй годинi вночi голова культкомiсii мiсцевкому ВУАН зачинив i затулив вечiрку, сказавши кiлька зворушливих слiв про те, що все якось обiйдеться, що смертельноi небезпеки немае i дай боже здоров’я лiтературi.

На цьому вистава кiнчилась, i поле бою очищено без санiтарноi допомоги, бо лiтературнi трупи не втрачають здiбностi рухатись.

– Ну й скубуться, Боже мiй! – скрикнув на вулицi Яша. – Люблю дивитись. Той тому – гав! а той – гав-гав!

– Пишуть вони погано, от що, – поважно сказав iнструктор. – Я читаю зараз Загоскiна – отой пише.

– А я люблю Бенуа, – промовила Нюся.

Ганнуся мовчала. Лiтература одiбрала iй чотири години, i завтра вона мусила вставати вдосвiта, щоб кiнчати замовлення.

Надiйка, iдучи позаду зi Степаном, розповiдала йому сiльських новин. Вiн похмуро мовчав. Коло ганку вона шепнула йому:

– Приходь же завтра.

Степан вертався додому, охоплений единою думкою, вiддаючись iй до решти, до останньоi клiтини свого мозку. Бажання, виникши в ньому й прищепившись, скоряло його всього, зрушувало собi на користь всi його сили, заступало весь свiт, роблячи його самого подiбним на тетерю, що тiльки власний спiв чуе.

Молода пружина його думки, що допiру ще кволо ворушилась, напружилась i почала розтягатись, даючи рух сотням колiщат i пiдойм. Так, Степан мусив стати письменником. Нiчого нi страшного, нi незвичайного вiн не почував у цьому жаданнi. Вiн зрiднився з ним за кiлька годин так, нiби викохував роки, а в хвилюваннi своему вбачав ознаку хисту, прояв натхнення до творчостi.